«Виїхавши з міста, я згадала як вільно дихати». Вчителька з Мелітополя про родину, війну та створення онлайн-школи для учнів міста

Ірина Богослав народилася й виросла в російськомовному Мелітополі, де тоді не було жодної української школи. 

В родині розмовляли російською, хоча мама використовувала й чимало українських слів. Батько ж української не знав, однак його називали «бандерівцем». 

Коли Ірина була студенткою, бабуся Ярослава запланувала поїздку на західну Україну, аби познайомити її з родичами. Для Ірини було відкриттям, що у сім’ї є родина, про яку раніше не згадували.

Тоді вона дізналася про випробування, які довелося пережити найближчим людям: батько народився у тюрмі в Дрогобичі, куди радянська репресивна система запроторила її дідуся з бабусею у 1944 році. Їх обвинуватили в «зраді батьківщини» і етапували у виправно-трудові табори. 

Після заслання повертатися додому на Львівщину було заборонено, тому бабуся з дітьми оселилися в м. Синельникове Дніпропетровської області. Згодом батько Ірини поступив до залізничного училища в Мелітополі, одружився і так й залишився в місті.

Трагічні долі представників славної родини

Розповідаючи про дитинство, Ірина згадує, що найбільше любила уроки української мови й вчительку, яка викладала. Навіть хотіла вступати на українську філологію, але мама не радила, тому Ірина обрала іноземну.

У період перебудови батько почав отримувати листи від двоюрідного брата Миколи Тимишина зі Стебника. Приходили й посилки з літературою про Степана Бандеру, про визвольний рух, мовне питання. І настав момент, коли тато вступив у Народний рух України. Такий крок був осмисленим і не випадковим!

Ігор Хруник, батько Ірини

- Мій дідусь Василь Хруник, родом з Нагуєвич, а бабуся Ярослава Решетар з села Опаки, були засуджені до 10 років таборів. Народженого у в’язниці батька тоді забрала до себе родина сестри діда – Анна та Федір Тимишини.

Бабця відбула 10 років на Колимі, а дідо - 10 років в Джезказгані (Казахстан). Там він брав участь у політичному повстанні, за що отримав ще 12 років ув'язнення. Помер у 1961 році в місті Коркіно Челябінської області, - розповідає Ірина.

А бабця Ярослава прожила 86 років, після заслання опинилася в місті Синельникове на Дніпропетровщині.

Довідка про реабілацію Ярослави Хруник

На засланні були також й батьки бабусі - Решетарі, які, коли їхали на Урал,  забрали з собою онука Ігоря, батька Ірини. Він вчився в російській школі, був комсомольцем, мав лідерські якості, мріяв поїхати на цілину. У 1968 Ігор Хруник «ніс» празьку весну на своєму танку у Чехословаччину. 

- Після проголошення незалежності України і вступу до Народного Руху можу собі уявити скільки душевних сил витратив батько на переосмислення сутності совка та руйнівної сили тоталітарної системи, яка нищила все українське і мстилася нації, відбираючи її дітей і виховуючи з них адептів комуністичної ідеології. Саме тому у 1990 кожної ночі на будівлі Мелітопольського локомотивного депо з’являвся синьо-жовтий прапор, який намагалися знімати й вішати червоний натомість, але те вже було недовго. Вірю, що ми знову побачимо свій прапор над всіма будівлями мого рідного Мелітополя, – каже Ірина.

Трускавець став другої домівкою

Ірина Богослав приїхала до курортного містечка на Львівщині наприкінці березня, де ії тепло прийняла велика родина двоюрідних сестер і братів. З того часу волонтерить - щодня приходить в один з міських музеїв плести маскувальні сітки.

Ірина з родиною біля хати Тимишиних у с. Нагуєвичі, де виховувався  маленький Ігор Хруник, коли його батьки були в тюрмі

- Я не збиралася одразу виїжджати з Мелітополя, бо не хотіла залишати школу. Ми з колегами та батьками учнів охороняли її, встигли заховати нову оргтехніку – мультимедійні інтерактивні дошки, ноутбуки, принтери, - розповідає пані Ірина, яка пишається своїм навчально-виховний комплексом №16, де обіймає посаду заступниці директора.

Згодом рашисти все ж забрали будівлю школи й організували там ПТУ, бо в училищі, яке поруч, розмістили військову комендатуру. 

- Це була така помста нашій школі, бо на кінець квітня зі ста з лишнім педагогів на колаборацію пішла лише одна вчителька, - ділиться Ірина.

Тим часом окупанти почали з’ясовували лояльність освітян - по школах ходили «трійки»: військовий у формі з автоматом та двоє фсбешників в штатському. Один з них відмовчувався, інший представлявся: «Я - Сєргєй із Маскви! Какой сімпатічний у вас гарадок».

Причому вони розмовляли лише з директором, тиснули на нього. На запитання, чи матимуть люди вибір, пояснювали: або ви співпрацюєте, або маєте добу, щоб виїхати. Інакше знайдеться стаття, за якою «пришиємо» кримінальну справу. Про це Ірині розповіли колеги, з якими директор школи поділився спілкуванням з візитерами.

До 9 травня окупанти таки спромоглися відкрити у Мелітополі три школи. Цьому передувало викрадення кількох директорів, яких вивезли, тримали в якомусь сараї, морально тиснули, згодом викинули на дорозі за 30 км від міста. Після цього вони вже вимушені були виїхати з Мелітополя. Ні один директор не погодився на співпрацю з рашистами, і це їх дуже дратувало, - розповідає Ірина.

Керівник окупаційної влади Запоріжжя Євген Балицький з обуренням прокоментував таке небажання мелітопольських вчителів викладати за російською програмою. «Це величезне упущення за 8 років в освіті, що випускники шкіл, яких виховали ці вчителі, тепер воюють в ЗСУ», - заявив запорізький гауляйтер.

Страшна реальність війни

Син Ірини – військовий, за тиждень до війни його терміново викликали у відрядження. Тривожні валізи в Ірини та її невістки були спаковані заздалегідь.

А 24 лютого о п’ятій  ранку Ірину розбудив стукіт у двері, на порозі стояла невістка Дарина з наплічником й собакою, вона схвильовано повідомила: «Війна»!

Ірина відкрила вікна, бо син розповідав, що ударна хвиля їх винесе, вхопила рюкзак та свого собаку, і в цей момент прогримів вибух на військовому аеродромі, який поруч. Там стояли вантажні військові літаки, штурмова авіація.

Жінки вибігли на вулицю, було ще темно, люди метушилися, не розуміючи що відбувається, почалася паніка. В цей момент - другий удар, на аеродромі спалахнула пожежа. 

- Ми вигнали машину з гаражу, помчали забирати маму невістки та сестру з племінником. Мелітополь обстрілювали з Чорного моря, я бачила ракети «Калібр» о восьмій ранку, коли ми приїхали в район, де сиділи в підвалі. Росіяни зайшли в місто наступного дня, - пригадує Ірина Богослав.

Жінка у своїй квартирі не жила, бо хвилювалася, чи не просочиться інформація до окупантів, що її син – на передовій.

- Ми з Дашою знищили всі документи, заховали в надійних людей мішок книг про Бандеру, діяльність ОУН-УПА, військовий одяг. На моєму балконі синьо-жовтий прапор висів завжди, довелося зняти. Досі не можу повірити, що це – реальність, - говорить Ірина.

В окупованому Мелітополі Ірина витримала лише місяць: каже, що спостерігати за тим, як місто провалюється в глибокий «совок», було нестерпно.

Окупанти встановили бронзовий пам'ятник Лєніну, бюст Кірова, які вони витягли невідомо звідки, всю комунальну техніку вивезли в Джанкой. Розкрадали все, що могли. На вулицях розквітла торгівля з машин, електронні платежі скасували, люди щодня стояли у чергах в банкомати, щоб отримати готівку. 

- У місті порозвішували червоні ганчірки, а український прапор на центральній площі міста зняли 12 березня. Це був найвищий флагшток у Запорізькій області, ми пишалися великим полотнищем стягу, - розповідає Ірина.

Синьо-жовтий прапор на центральній площі Мелітополя. Фото зроблене Іриною у березні

Виїхати з Мелітополя було нелегко, спочатку Ірина дві доби чекала в черзі у центрі ДСНС. Туди приходила гуманітарка із Запоріжжя, а у зворотному напрямку відправляли людей.

Ірину з собакою та жінку з дитиною взяла до себе в машину родина з хлопцем-школярем. Спочатку росіяни пропустили 40 автобусів з Маріуполя, на які мелітопольська колона чекала під Василівкою кілька годин, потім автобуси й фури з міста, а понад 400 приватних машин – ні! 

Як розповідає Ірина, за безпеку й життя людей ніхто не відповідав, вночі було чутно вибухи, всі вискакували з машин, лягали вздовж дороги. А коли з черги лунав вигук: «Пускають!», поверталися в автівки. Потім знову безкінечне чекання - відстань у 127 км до Запоріжжя долали три доби!

- Нарешті перший український блокпост. Не повірите, ми всі всередині машини плакали, простягали руки до наших вояків, а діти шепотіли: «Слава Україні!». - ділиться Ірина. - Уже в самому Запоріжжі я відчула, що клешні несвободи, мордора, «руского міра» більше не тримають мене за горло. Мушу сказати, що я ніколи в житті не переживала таких відчуттів. І я вдячна Олександру й Людмилі, власникам машини, та моїм попутникам за свою врятовану свободу! 

Вчителі з Мелітополя створюють для учнів онлайн-школу

Більшість освітян Мелітополя відмовилася співпрацювати з окупантами і викладати в школах за російською програмою. Вони виїхали з міста: дехто опинився за кордоном, а хтось у відносно безпечних регіонах країни. Зараз вчителі дистанційно спілкуються та працюють над створенням онлайн-школи.-Напрацьовуємо окрему платформу, готуємо на вересень-жовтень стислі навчальні матеріали відповідно до чинних освітніх програм. Ми розмістимо їх на сайті - тобто це буде єдина база для дітей Мелітополя, які хочуть вчитися онлайн в українській школі, - ділиться планами пані Ірина.

                                                                                                                                                 

Маскувальні сітки потрібні на передовій. Підготовку до навчального року Ірина поєднує з волонтерством

Чи всі діти зможуть навчатися дистанційно? Простіше буде тим, що виїхали на підконтрольну Україні територію або за кордон, вони підуть там у школи, але й будуть мати можливість паралельно здобувати середню освіту в Україні.-Складніше буде дітям, які перебувають в окупованому Мелітополі, ймовірно, значна частина з них змушена буде відвідувати російські школи. Адже «асвабадітєлі» тиснутимуть на батьків. Проте й вони зможуть навчатися дистанційно в українській школі. Як стверджує Ірина, вчителі готові надавати онлайн-консультації у другій половині дня. 

- Прикро, але є колеги, які не мають стійкої проукраїнської позиції. Дехто пішов на відкриту співпрацю з окупаційною владою, хоча таких й одиниці. Я б хотіла подивитися в очі цим людям, коли ми переможемо. А ми переможемо! – впевнено каже Ірина Богослав.

Наразі механізми створення дистанційної школи напрацьовуються. Мелітопольські освітяни переконані, що діти в окупованому місті залишаються їхніми учнями, і докладають зусиль, аби школярі мали можливість вчитися дистанційно за українською програмою.

Ольга КУЦ, стаття для сайту Українського кризового медіа-центру  

Фото Вадима Малишева та з родинного архіву Ірини Богослав

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS