15.04.2022 Трускавець Розмір шрифту: [+] [-]

Нас прийняли з такою теплотою, що на життя вистачить. Історії переселенок з «Карітасу» у Трускавці

Нас прийняли з такою теплотою, що на життя вистачить. Історії переселенок з «Карітасу» у Трускавці

Ганна з Києва не стримує сліз, коли розповідає, як з дітьми рятувалася від війни. Їхня багатоповерхівка  – на виїзді до Броварів, з перших днів було чутно вибухи,  парк й алею сакур на подвір’ї перекопали – загнали туди техніку, неподалік замінували міст, аби зупини рух російських військових. Було зрозуміло, коли  почнуться бої – буде смертельно небезпечно. 

На ніч йшли в укриття, інколи залишалися надовше, забігали додому помитися, взяти запас їжі. Було дуже страшно, виснажилися від нервового напруження.   -  десятирічна донька постійно плакала. Одного разу сусідка запропонувала Ганні їхати до Трускавця. Зібрали валізи й вирушили навмання, нікого зі знайомих не було. 

- На вокзалі нас зустріли волонтери, побачили, що ми з дітками, молодша - з інвалідністю, й запропонували поселитися у будинок від «Карітасу».  Дуже вдячні, що нас прихистили, бо сил вже зовсім не було. Тут щирі, доброзичливі люди, – ділиться Ганна. - Про нас піклуються, допомагають з харчуванням, одягом. 


г1.jpgУ Трускавці добре, проте дівчата сумують за домом


Людмила з сином Марком та мамою – також  з Києва, приїхали до Трускавця, чоловік залишився  в місті.

- У 500 метрах від нас бомбили будинки. Нерви не витримували того жаху , потім подзвонила родичка, що їхню хату в селі під Києвом спалили, і я вирішила збиратися. Синочку – лише 2,7 рочків, він особливий хлопчик, «сонячна дитина», – розповідає жінка.


У Трускавці спочатку Людмилу з Марком поселили у СЗШ №3, а згодом – у будинок від «Карітасу», де волонтери принесли ванночку, ліжечко, горщик, колясочку, забезпечили дитячим харчуванням.

- Добре, що є такий будинок від церкви. Дитина неповносправна ще не ходимо самостійно – нам запропонували масажі в клініці Козявкіна. Тут дуже добрі люди, чуйні, доброзичливі. А новини дивлюся – серце кров’ю обливається. Скільки доказів знищення людей – переконана, що Путіна уже мають судити.


г2.jpgЛюдмила виїхала з Києва, бо хвилювалася за синочка

Наталя з Ніжина каже, що її історія - це про милість Божу. До Трускавця приїжджає 10 років поспіль у клініку Козявкіна, у молодшого сина - ДЦП. Їздять з подругою, у якої дитина також потребує лікування, спільно винаймають квартиру. Збиралися ще у грудні, але свої корективи внесли карантинні обмеження, тому перенесли на 4-22 лютого. Однак Наталя перед самим від’їздом впала на роботі, отримала травму - довелося повертати куплені квитки.

- Я сильно переживала, бо дитина росте, ми не можемо зволікати. Думаю: «Боженька, ти мені завжди допомагав, а тут наче палки в колеса ставиш». І от нарешті ми зібралися й приїхали до Трускавця 19 лютого, додому мали повернутися 28 лютого. Старший син залишився в Ніжині з собакою.


А 24 лютого зранку подруга розбудила Наталю: «Війна, Ніжин бомблять!» Що робити? Повертатися чи залишатися? Курс лікування розпочали, заплатили за нього, тому вирішили добути до кінця. Термін оренди квартири збіг, але пощастило знайти інше житло: дівчат прихистила на місяць лише з оплатою за комуналку трускавецька родина. 

З кожним днем ситуація погіршувалася – Чернігів почали бомбити нещадно.
 

- Знаєте, жінки за ніч посивіли, а діти – подорослішали, - розповідає Наталя. - Син зумів виїхати з Ніжина фурою, у якій настелили піноблоки. Сто кілометрів від Ніжина до Києва  додали більше 8 годин, попереду їхали військові, прочісували дорогу. Так вони вивезли 30 жінок й дітей, троє з яких – немовлята.


Коли село, у якому мешкала подруга Наталі, звільнили, та повернулася додому. Довелося вибиратися з квартири, бо самій за комуналку було не по кишені платити. Хоча Наталя й знайшла роботу в кафе, але гроші йшли на харчування. Їй порадили «Карітас» - тут і поселилася з дітьми.

- Дуже важко просити. Коли нам вперше дали гуманітарну допомогу – ми ревіли. Знайомі хлопці та дівчата-масажистки з клініки Козявкіна принесли одяг. Так зворушливо до сліз, з такою теплотою нас тут прийняли, що цього тепла на кілька життів вистачить, - ділиться емоціями жінка.- Бог любить мене і моїх дітей. Якби ми поїхали до Трускавця тоді, коли планували спочатку, на момент війни були б вдома. І це все жахіття моя дитина, психіка у якої й так вразлива, не витримала б. Він тут надивився по телевізору і ми потрапили в дрогобицьку лікарню, бо у нього серденько боліло.


н1.jpgНаталя каже, що Бог вберіг її та дітей від жахіть війни

Приміщення «Карітасу» стало другою домівкою для багатьох жінок та  неповносправних діток. Перевагою будинку є те, що це перший поверх і хідні двері повністю відкриваються. Це спонукало приймати саме дітей з інвалідністю. Друге – велика потреба. Таких діток не поселиш у спортзалі, - розповідає Наталя Івасівка, координаторка благодійного фонду «Карітас-Трускавець».Коли розпочалася війна тут вирішили, що найнеобхідніше - приймати переселенців. Отець Петро Івасівка підтримав у цій роботі, розпочали переобладнання будинку. Спочатку не було практично нічого. Кілька днів волонтер - сантехнік Іван Франків зі своїм татом працювали й зуміли запустити опалення. Потім постало питання з придбанням бойлера.

- Ми мали певну суму коштів, але розуміли, що доведеться всі витратити, якщо йогу купимо. Поїхали на «Арко», я зателефонувала Руслану Козиру, хотіла домовитися про знижку, а він каже – беріть безкоштовно.

- Також ми отримали підтримку від міської влади: Олена Петранич запитала чим  допомогти і я попросила ліжка. За кілька годин у нас стояли 15 ліжок, тоді я видихнула та зрозуміла, що найважливіше уже маємо.


Більшість переселенців привезла до нас Оксана Плитин, вона щодня зустрічала людей на вокзалі: мам з дітками з інвалідністю одразу скеровувала до нас, також допомогла з багатьма побутовими речами.

Кафе-бістро «Рідний край» щодня надає для наших мешканців безкоштовні обіди, - розповідає координаторка «Карітасу».

к1.jpg

к2.jpg

Так само люди, яких Наталя знає лише по іменах, Василь, Олена , Руслана та дуже багато інших, поділилися посудом, постіллю, сушаркою для білизни, іншими речами. 

- Це була допомога від найменшого – в перший день не було чайника, хтось приніс, я вже наперед всім дякувала, бо не знала, що і від кого. Дуже багато людей до нас приходило і телефонувало. Я раніше працювала в дрогобицькому «Карітасі» і знайти волонтерів для якоїсь роботи було доволі важко, у Трускавці ще проблематичніше, бо немає студентської молоді.


А зараз – дуже багато! Люди побачили реальну потребу, їх то ближче торкнулося, бо зачепило емоції страху, тривоги, роздратування, разом з тим ейфорії (від навіть найменших перемог), співпереживання і вони почали більше реагувати. 

33.jpgНаталя Івасівка та Ліля Спанчак опікуються людьми, які знайшли прихисток у «Карітасі»

Також почуття провини, про яку ми зараз часто чуємо за те, що безпосередньо не захищаємо країну, це почуття провини підштовхує до того, щоб кожен допомагав у той спосіб, в який може і це насправді корисно, бо кожна праця важлива для перемоги.  Дуже багато переселенців, які йдуть повз будинок, бачать напис «Благодійний фонд» і заходять. Запитують, чим допомогти, я занотовую їхні контакти і коли я така потреба – телефоную. Ось така позитивна тенденція, - ділиться спостереженнями Наталія Івасівка.

Домівка «Карітасу» у Трускавці – невеличка: три кімнати, кухня, душова. Тут тепло і майже по-домашньому затишно. Жінки готують  для своїх діток, спілкуються, отримують психологічну допомогу. Наталя за освітою -  психолог- соціальний педагог. Їй допомагають турбуватися про людей Тарас Живчин, Ліля та Володимир Спанчак. Усі – на волонтерських засадах. 

Бо українці – єдині і крок за кроком кожен на своєму місці наближають Перемогу!


Ольга КУЦ

Статтю підготовлено у рамках спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку

Социальные комментарии Cackle