ВАСИЛЬ МIЩУК:

05.02.2015 Розмір шрифту: [+] [-]

Кіборг Василь Міщук з кінця серпня мужньо стоїть на захисті нашої держави. Побував у найгарячіших точках України: від Іловайського котла до Донецького аеропорту. Наразі проходить реабілітацію в одному із санаторіїв Трускавця. Однак зазначає, як тільки набереться сил, відразу знову поїде на передову. Аби і надалі по-метру відвойовувати кожен клаптик нашої рідної землі. Знайомтесь, кіборг Василь Міщук

Розкажіть, будь ласка, про себе. Звідки саме приїхали до Трускавця?

Родом я з Херсонщини. Мій батько народився на Волині. Був членом ОУН. В 1939 році був заарештований як член Організації Українських Націоналістів. Він пробув 18 років у Сибірі. Багато що розповідав мені. І виховання, звісно, відповідне було. На жаль, батько рано помер. Мені тоді було 17 років. І про його діяльність я більше дізнавався від його побратима. Навіть про те, що вони, будучи молодими хлопцями, молилися, аби Господь їм надав можливість боротися за незалежну Україну. Зараз мешкаю в Дніпропетровську.

Чому саме вирішили взяти участь в АТО? Ви пішли як доброволець чи як мобілізований? Скільки часу вже там?

Я просто не витримав. Хоч уже вік не такий молодий. А не міг витримати дивитися на ці події через екран телевізора і спокійно залишатись у Дніпропетровську. Написав заяву у військкомат.І коли мені сказали, що, на жаль, мене призвати не можуть через вік, (усе-таки 50 років). Тоді призовний вік був інший, ніж зараз. А коли третя хвиля мобілізації прийшла, то збільшили вік для мобілізованих до 60-ти років. І вже тоді мене і викликали у військкомат. Пройшов комісію і на наступний день поїхав у військову частину.

Куди ви саме потрапили, скільки часу та де саме воювали?

Я – начальник медичного пункту окремого розвідувального батальйону. Цей батальйон формувався у Дніпропетровській області. З 30 липня я був уже в частині. Ми проходили підготовку. І з 29 серпня я поїхав в зону АТО. Там важко, дуже важко було, тому що доводилось ночувати де доведеться. Постійної бази не було. Потім перевели на базу. І вже там постало питання, хто поїде в аеропорт. Туди завжди збірна з нашого батальйону їхала і з різних підрозділів. Наші хлопці там з жовтня були. Звісно, усі добровольці . Адже, ніхто нікого наказом туди не гнав.Всі ті, хто їхав туди, вони свідомо їхали. Вони знали на що йдуть. Вони знали, що може бути, що може трапитись. І ніхто не відмовлявся.Дехто уже по два рази був там. Ну прийшла черга, і я поїхав.

А як вдавалося кіборгам витримати усе це в аеропорту і так довго тримати оборону? Адже там бої тривали фактично півроку.

Мені самому навіть важко зараз пояснити, що це таке. Ну у мене була хоч якась там національно-свідома батькова підготовка. А там в основному російськомовні. Україномовним був тільки один я із свого батальйону. Всі решта – жителі Дніпропетровська та Дніпропетровської області. У них знань з історії дуже мало. Алеу них була неймовірна наснага і розуміння того, що це все таки їхня земля, не залежно від того, хто він за національністю (зі мною і євреї були, які теж кіборги). Це були хлопці, різні за характерами, за освітою, але вони мали дещо спільне. І це величезне бажання захистити свій дім. Але мені направду важко пояснити навіть для себе, що людей штовхає на подвиг.

Кого там більше українців із Західної України чи з Східної, які зараз на захисті держави. Оскільки є зараз такі думки, що чоловіки зі Сходу не дуже охоче ідуть до українського війська?

Це неправда. Тому що, окрім 81-ої Львівської бригади, там знаходяться ще 93-тя бригада та 25-та аеромобільна бригада. Ці хлопці з Дніпропетровщини. Це люди, які виховані на Сході. І вони також мають неймовірну силу духу. Просто неймовірну. Незважаючи на умови. Адже ми сюди потрапили якраз перед Новим роком і вдарили морози. Більше 25-ти градусів. Ну от, прийшов я з поста, роздягаюся, в спальник поки залізеш, то руки уже задубіли. Отакий мороз стояв. Старалися, як могли грітися. Там дровами не натопиш. Тому що їх немає просто. А деколи приходилося гризти і мерзлий хліб, і мерзлу тушонку, і мерзлі консерви, а кашу ту поки нагрієш... Але я кажу, що сила духу у людей неймовірна. І що мене вражало, це те, що ми в таких умовах, коли безперестанку протистояння, стрілянина, лише затихає на годину-дві, а потім знову бій, знову атака, знову обстріли, і ні вкого ніяких ні панічних настроїв не було, ні думок, що «якого чорта я тут». Таких питань навіть не виникало.

Там настільки було усе злагоджено, що кожна бойова одиниця була дуже важливою. І втрата одного поста могла привести до того, що хлопці усі загинуть. Тому усі це розуміли і ніяких інших думок не виникало. У нас навіть був один боєць з мого батальйону, який там залишився на 30 днів. І трапилось так, що він якраз уже виїжджати мав, але по дорозі отримав поранення. У Пєсках. Але для кількості ще потрібно було одного. (Тому що на блок постах там кожна людина на вагу золота. І кожна людина там має своє місце. Там все розраховано: зміни, кількість бійців на посту. І треба ж їх міняти). І ми казали, що в одній зміні не вистачатиме бійця. І він сам добровільно залишився. Він пробув там близько тридцяти днів. І це був його вибір. Ніхто йому не наказував. Там взагалі ніхто нікому не наказує. Там нема такого, що я наказую. Ні. Там кажуть: «Хлопці, треба». А раз треба, значить треба.

На вашу думку, чого зараз бракує українській армії, українським військовим, щоб нарешті отримати перемогу?

Дуже багато чого не вистачає. Я хочу перш за все подякувати нашим волонтерам. Тим, які займалися і займаються допомогою нашій армії. Це не просто наш тил. Це наш другий фронт. Низький уклін тим людям, які нам допомагають. Тому що без їхньої допомоги нам було би дуже-дуже важко. І втрат було б набагато більше. Це я кажу не для гарного словечка, а тому, що воно так і є.

І хочу заспокоїти усіх, хто кричать, що усе пропало. Ні, нічого не пропало. Ми боронили і боронимо Україну від навали і будемо стояти до кінця. Всі, хто також хоче у наступ, то приходьте у армію. Подивитесь і переконаєтесь.

За вашими спостереженнями. Чи щось змінилося у свідомості мирних жителів Сходу за час всіх цих подій?

Від початку ми самі у кожному пересічному на Донеччині перш за все бачили ворога. Це було на початку. Дуже обережно ставились до всього і до всіх. Але потім, коли почали спілкуватися з місцевими жителями, то побачили, що відношення у них до України, до нас, набагато краще, ніж ми думали. Я думаю, що там свідомість уже в багатьох змінилась. А от інформації там ніякої не маємо. Коли ми дивились телебачення, то лише 24-ий російський канал і телебачення сепаратистів. Все. Вони жахливі речі розповідають. І те, що ми дітей розпинаємо, і що кожному з нас по два раби дадуть і ділянку землі.

Ви зараз відпочиваєте у Трускавці. Які у вас враження склалися про наше місто?

Враження пречудове. Від самого містечка. Я вперше тут. І асоціація така, що для нас це маленька Швейцарія. Трускавець – неймовірно гарне місто. І відношення, і люди прекрасні.

Підготувала до друку
Інна Тафійчук

Социальные комментарии Cackle

ВАСИЛЬ МIЩУК:

Останні новини