У нас усі вміють ростити і виховувати дітей. Особливо чужих.

Особливо, якщо ще немає своїх або ж свої – вже давно не діти. Але навіть ті, хто перебуває в активній фазі боротьби з власними маленькими демонами і не справляється з ними, все одно знають, що робити з чужими.

Так склалося історично, це біжить за нами, хоч би де ми не були. Це у благополучних Європах і гарячих Азіях я спостерігала за всеохопною любов’ю до дітей, там до них усі усміхаються, там усіх усе влаштовує, там не дивляться з осудом і ненавистю, якщо твоя дитина витирає дупою підлогу супермаркету і кричить на чотири октави. Там можуть погладити по голові, причому обох, але не квоктатимуть, що «дитині холодно/спекотно», «та воно хоче пити/пісяти/спати/грати в доміно», «та що то за мати, що мучить дитину, де то з ним на закупи, та сиділи б удома». Так, і бажано до повноліття. І ні, наше суспільство зовсім не толерантне до дітей. Діти – це, звісно, супер, але от якби їх не чути й не бачити, якби вони не шуміли, не какали у незручні моменти, не хотіли пити і їсти, не шукали калюжі і не їли пісок. Вічне незадоволення усім, нарікання на когось, пошук цапа-відбувайла – це все неспроста, це те, що вирізняє нас, народжених у радянській реальності.

Я зовсім не ідеаліст, тим паче позбавлена романтичного напилення на кшталт «добре там, де нас нема», і з реальністю дружу. І те, що бачу щодня – воно змушує задумуватися, робити висновки й ухвалювати рішення. І зачистку від тягаря минулого таки треба спочатку робити внутрішню, кожен сам усередині себе. Таку собі декомунізацію свідомості, щоб позбутися тих якорів, які тримають нас на місці.

На початку 1980-х відомий радянський логік і публіцист Олександр Зінов’єв дав визначення тогочасному нашому суспільству, яке стало для всього світу ім’ям внутрішній радянщині – «гомо совєтікус». До того вже Булгаков у своїй сатиричній манері говорив про шаріковщину і гомо соціалістікус. Воно все було на поверхні, завжди, але не завжди хотілося це розуміти і визнавати. І зараз ми, звичайно, «за» усілякі декомунізації, допоки це не торкається особистих меж, поки не починає випихати нас із зони комфорту.

Я не зазіхаю зразу на велике, і не кажу про глобальні зміни, я за те, щоб щось змінювати у масштабах, які досяжні будь-якій людині. І це легко побачити на прикладі ростіння наших дітей. Ні, не виховання, бо то теж радянщина і запихання в рамки. Основний меседж старої педагогіки звучав «будь, як усі», нас активно «виховували» з думкою про те, що не можна вирізнятися, бути особливим, хотіти щось інше, ніж сусідські діти. Нас такими виростили, а тепер ми маємо шанс своїм дітям дати можливість бути іншими. Ну, або ж виросте ще одне покоління гомо совєтікус.

Ми щодня з Еліаною серфимо Левандівкою у пошуках комфортного місця для гри в піску. Доньці треба пісок і тиша, вона не любить скупчення дітей і крикливих мам із «не лізь туди», «не сідай», «зараз дам по вусі», і із задоволенням бавиться хіба зі мною. А я не силую її «дружити», «ділитися», бути зручною і слухняною. Я хочу, щоб вона була щаслива у своєму виборі: гратися чи не гратися, лишитися чи піти з піску, якщо їй там не сподобалося, не контактувати з дитиною, яка настирливо напрошується до гри. Я хочу дати їй відчуття, що, не залежно від віку, вона має свободу у виборі, що її думка – важлива, що вона – повноцінна людина, а не додаток до мене. І так, вона може бути не згідна зі мною, тоді ми говоримо і домовляємося, але без сили й авторитарного «я сказала». Я часто помиляюся, роблю кроки назад, але з усіх сил стараюся вирватися з того, у чому мені самій було завжди некомфортно. Я знаю, що «а по дупі?» не вирішує проблем, а нагромаджує їх, мене дратують люди, які нахабно кажуть моїй доньці «заберу тебе/віддам чужому дяді, як будеш нечемна», тоді я пропоную таким помічникам, що віддам їх поліції за погрози.

І ще я розповідаю і показую Елі, як вона сама може змінювати світ навколо. Ми разом прибираємо там, де граємося: маємо дві великі лопатки, якими щоразу після гри підсипаємо пісок у пісочниці, вибираємо листя, скло, гілки, уламки іграшок і огризки. А потім разом виносимо сміття. Так само робимо у лісі чи парку, і оця наша спільна робота має свою кодову назву «маленькі кроки до …краси/чистоти/безпеки тощо», залежно від ситуації. Ми не чекаємо, що хтось робитиме усе за нас, бо нам ніхто нічого не мусить і не повинен; це як із лампочками на поверсі: якщо темно саме тобі, то чого чекаєш, що лампочку поміняє сусід або дядько із ЖЕКу? Радянський Союз канув у Лету, пора б і його психологічних установок позбутися. Я за те, щоб ми були господарями у своєму домі, дворі, країні. Господарями у дії, не лише на словах. Ми можемо навчити своїх дітей жити інакше, тільки якщо самі цього навчимося. Але для того треба бажання і готовність брати на себе відповідальність. Усе ніби дуже просто, але людям, долі яких десятиліттями вирішувала система, – складно наважитися, зробити перший крок. Тому мій меседж собі багато років звучить як: «Наважся, зроби це, вийди за межі!» І так само я кажу Елі: «Доню, пробуй, наважуйся, я завжди поруч, я підкажу, допоможу, підстрахую. Ти зможеш! Тільки не оглядайся ні на кого, ти не мусиш бути, як усі». А потім додаю: «Маленькими кроками до нових вершин!» І якщо комусь здасться, що це надто пафосно, – зробіть краще і навчіть нас, ми відкриті до нового, шукаємо свіжі ідеї, як самотужки зробити своє життя кращим, як рости, розвиватися, мінятися. І ще одне: не варто недооцінювати малих дітей, бо вони усе чудово розуміють із народження, і з ними можна на партнерських засадах зробити усе на світі, серйозно) Вони – чудові локатори і ретранслятори, дивлячись уважно на дітей, найлегше побачити себе збоку. І почати мінятися – заради себе і них, заради комфортного майбутнього.