Давала на Майдані інтерв’ю на камеру. Довкола лагідно похлюпувало людське море, народ підтягувався на репетицію параду, парочки з морозивом сиділи рядочками, як ластівки, під Лядськими воротами, хлопчаки ганяли на роликах, а на задньому плані розігрівався військовий оркестр – до-мі-ля-соль-фа-мі-ре-до…

І раптом крізь кадр з-за моєї спини прочовгав високий, військової виправки засушений старий, схожий на тараню-альбіноса, з розпачем безумця вигукуючи в простір:

– Бандери проклятиє!.. Стрєлять!.. Всєх стрєлять!.. Вєшать!..

Ми були отетеріли – а потім засміялися, і мене попросили ще раз повторити те місце, на якому він уліз.

А за кількасот кілометрів на схід, за лінією фронту – від такого не смішно.

Ось іще й для цього потрібен парад – щоби наші «вєшатєлі» перестали почуватися в нас «як удома» («побєдітєлямі»).

Хто ще цього не зрозумів – візьміть Булґакова «Бєлую гвардію» і перечитайте сцену параду на Софійському майдані в День Злуки. Вона там насправді головна, ключ до всього.

Так що – тільки танки, тільки хардкор. Слава Українському Війську.

Джерело: Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)