Чому Путін не напав. Загроза ще зовсім не минула

17.02.2022 Розмір шрифту: [+] [-]
Чому Путін не напав. Загроза ще зовсім не минула

Нещодавно на одному російському відносно незалежному й відносно ліберальному ютуб-каналі слухав дискусію двох публіцистів-політологів, звісно ж, про ситуацію навколо України. Попри те, що учасники дискусії критикували російську владу, обоє висловили впевненість, що на початках жодної військової загрози не існувало. Що, мовляв, Вашингтон повів власну гру, запустив ще наприкінці жовтня минулого року «качку» щодо концентрації російських військ біля українського кордону. Не дарма ж навіть українське керівництво до останнього моменту запевняло, що жодної небезпеки не існує.

Так-от, на переконання згаданих дискутантів (припускаю, що така думка панує загалом у російському ліберальному середовищі), проблема полягає в тому, що Кремль сам купився на «американську провокацію». Купився і своєю чергою почав нагнітати ситуацію, перебільшувати західну загрозу, виставляти ультиматуми, загострювати антизахідну риторику. І врешті-решт нагнав війська до кордонів з Україною, чим віртуальну загрозу вторгнення в Україну перетворив на реальну.

Думаю, нашим мислячим читачам не потрібно пояснювати всю хибність такої позиції. Наскільки б російські ліберали не були ліберальними й демократичними (перепрошую за тавтологію), їхня здатність адекватно оцінювати ситуацію завжди в певний момент наштрикується на віртуальну стінку, яку ми умовно можемо назвати «українським питанням».

Насправді ж і дані розвідок західних країн, і розслідування групи Bellingcat, яка аж ніяк не працює на підтанцьовці у Вашингтона, недвозначно засвідчували, що Росія поспіхом концентрувала свої війська і по периметру нашого кордону, і в Білорусі, і в Криму, і в окупованих районах Донецької та Луганської областей, і навіть у Придністров’ї.

Лише зараз ситуація почала потроху розпружуватися, тож можемо з полегкістю зітхнути. Але поки що лише наполовину, бо попри запевнення російського Міноборони, масштабного відведення бойової техніки й військовиків ще не спостерігається, про що повідомляють з Вашингтона й Брюсселя.

Так, Кремль змінив свою риторику. Більше в ній не лунають ультимативні нотки, пріоритет надано наріканням. Ну то й добре.

Звісно, цікаво всім дізнатися: з якої це радості трапилася ця зміна? Як загроза ІІІ Світової перетворилася на «стояння на Угрі» чи «Болотяний похід» Людовіка Х, чи приплетімо сюди будь-яку іншу історичну аналогію, де агресор зазнав невдачі, бо до битви справа так і не дійшла?

То чому ж Кремль вирішив дати задньої? Більшість західних публіцистів восхваляють нині силу міжнародних перемовин. Мовляв, «човникова дипломатія» дала свої плоди, Путіна вдалося переконати, що загрози не існує ні з боку України, ні з боку США, ні з боку НАТО. Можна було б у це повірити, якби за чисту монету взяти тезу, що російський лідер узагалі вірив у цю загрозу.

Насправді ж вимоги кремлівського шефа про нерозширення НАТО, нарікання про прийняття до Альянсу країн колишнього Варшавського блоку та колишніх республік СРСР нітрохи не пов’язані зі зазіханням на безпеку Росії. І він це чудово розуміє. Як і те, що вступ до НАТО застраховує нових членів від майбутньої російської агресії.

Нещодавно досить відома американська історикиня, професорка Університету Джонса Гопкінса Мері Еліз Саротт видала свою чергову книжку під назвою «Жодного дюйма: Америка, Росія та потрапляння в глухий кут після холодної війни» (Not One Inch: America, Russia, and the Making of Post-Cold War Stalemate). Пані Саротт вважається однією з найретельніших у світі дослідниць процесів, які відбувалися в Німеччині та Східній Європі під час горбачовської Перебудови. Передовсім, звісно, йдеться про падіння Берлінського муру та возз’єднання Німеччини. «Жодного дюйма» в назві – це апеляція до заяви тодішнього держсекретаря США Джеймса Бейкера, який нібито запевняв, що НАТО й не має наміру розширюватися у східному напрямку. Утім ці слова не були офіційною обіцянкою ні США, ні НАТО. Вони пролунали в дискусії. Дослівно тодішній держсекретар заяви таке: «Ми розуміємо, що не лише для Радянського Союзу, а й для інших європейських країн важливо мати гарантії, що якщо США збережуть свою присутність у Німеччині в рамках НАТО, ні дюйм нинішньої військової юрисдикції НАТО не пошириться на східний напрямок».

Ці слова можна трактувати по-різному. У всякому разі вони нітрохи не доводять, що існувала якась усна домовленість, що Альянс не прийматиме у свої лави держав зі Східної Європи. А що не було підписано жодних юридично зобов’язальних документів – це вже історичний факт, визнаний навіть Кремлем.

Навіщо ж Мері Еліз Саротт все ж використовує ці слова Бейкера та ще й виносить їх у титул книжки? Причому варто зазначити, що вона не заперечує й навіть не намагається підважити тезу, що жодних таких домовленостей не існувало. Історикиня апелює більше до моральної відповідальності Заходу перед Росією. За її словами, Заходу варто було прислухатися до знаменитого вислову Черчилля про те, що в будь-якій перемозі важлива великодушність. Мовляв, так, ми перемогли в «холодній війні», ми позбулися такого мілітаристського монстра як Радянський Союз, але ми не мали виявляти зверхності щодо переможеного, тобто Росії, не враховувати її інтересів, зокрема й геополітичних.

Передовсім виникає таке запитання: а пані історикиня впевнена, що Росія переможена. Може, вона таки переможець, як і Україна, Грузія, Молдова тощо.

Далі, чого вона вимагала б від колективного Заходу? Він мав наступити на горлянку власній пісні, відмовитися від демократичних принципів у міжнародних відносинах. У конкретному випадку – відмовитися від принципу «відкритих дверей» щодо НАТО та права суверенних держав долучатися до альянсів, зокрема й військових, за власним вільним вибором.

Ніхто не змушував Польщу, Угорщину, Чехію, країни Балтії вступати до Євроунії та НАТО. Згадаймо хоча б приклад Словаччини, де до 1998 року правив авторитарний режим Владіміра Мечіяра. Братислава пішла спершу іншим шляхом, але згодом, після зміни влади, вирішила, що Альянс і Унія – це класно. Тож вступила і туди, і туди.

Професорка Саротт бідкається за уявні переживання Росії, що, мовляв, Естонія, Латвія, Литва чи й Україна зненацька створять небезпечну ситуацію для Росії. І ці її переживання підтримує досить велике експертне коло на Заході. Усі вони якось зовсім ігнорують той факт, що реальна, а не уявна, небезпека виходить зі самої Росії. І що ця загроза підтверджена за останні 30 років багатьма реальними фактами, починаючи від війни в Молдові і завершуючи інвазією на Донбасі.

Держави Балтії, які встигнули свого часу успішно застрибнути до потяга НАТО, нині почуваються більш-менш у безпеці. Не вдалося б їм це вчасно зробити, то вже б з майже 100-відсотковою ймовірністю стали б жертвами російської експансіоністської політики.

Бо не човникова дипломатія, не запевняння західних лідерів, що Росії нічого не загрожує з їхнього боку, змусили російське керівництво сурмити відбій. У Кремлі й так чудово розуміли, що ні найменшої небезпеки не існує. Свою роль зіграли інші три чинники. Перший: тісна міжнародна консолідація провідних держав світу на захист України. Другий: вироблення пакету жорстких санкцій проти Росії в разі її вторгнення в Україну. Третій: потужна військова допомога Україні, яка дозволила підвищити нашу обороноздатність та значно збільшити ймовірну ціну Росії за агресію.

Саме тому українці можуть, якщо, звісно, забажають, 16 лютого святкувати День єднання. Але занадто розпружуватися теж не варто. Бо небезпека ще не минула, війська чи то відводяться, чи то ні. А замість лобового вторгнення агресор має у своєму арсеналі безліч інших інструментів «гібридної війни».


Джерело: Zaxid.net

Социальные комментарии Cackle