Недавно на одній з соціальних мереж дивився ролик про те, як у Києві проходило святкування так званого дня перемоги. Пенсійного віку жіночки, напевно, переселенці зі сходу, з георгіївськими стрічками на грудях, не соромлячись  перехожих, на весь голос несли нецензурщину на «київську хунту», прославляли московського брата, закликали припинити братовбивчу війну. Ні міліціонери, ні представник «Правого сектору», які спостерігали за цією комедією, не втручались. А мені чомусь стало дивно, чому ніхто з киян, серед яких були і учасники АТО, не кине у цей непотріб хоча б одну гранату. Прости, Господи, за такі думки, але боротись методами переконання з такими бабками марно. Але не про це мова і не про ідеологічні впливи російської пропаганди на цих слабеньких на інтелект представників Донбасу. А про те, чи справді російський і український народи є «кровними братами», чи це просто міф. До речі, і сам Путін не раз і не два заявляв, що наші народи – це великий російський слов’янський народ. Отож, де правда?

Найперше, стосовно міфу про спільний генотип. Як відомо з історичних досліджень, прапредки теперішніх росіян угро-фіни – прийшли на землі, які нині займає Росія, з давніх часів. Це такі племена як чудь, лівь, водь, ямь, чухна, пермь, мурома, мокша та інші. Наших праслов'янських племен тут немає. Історик В.Ключевський писав, що «фінські племена заселилися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли там не було помітно ніяких ознак присутності слов’ян». А інший російський історик М.Покровський зазначає, що в жилах московського народу тече щонайменше 80% фінно-татарської крові. Тепер кілька зауваг стосовно татарського коріння. У 1237 році Московщина підкорилась татарській орді. Вже згадуваний В.Ключевський пише, що «московські князі і не думали про боротьбу з татарами. На відміну від українських князів, одразу визнали владу хана і встановлювали дружні і кровні зв’язки з татарами”. А що ж еліта? А вона поголовно одружувалась на татарках. О. Стражний зазначає, що перейменування Московії на Росію відбулося за наказом Петра І в 1713 році, а етнонім «руський» закріпився лише наприкінці ХVIII століття, коли Катерина ІІ остаточно наказала московському народу вважати себе руським і заборонила йому вживати назву «московити».

Юрій Канигін приєднується до думки цих істориків: при всій безпосередній близькості українців і росіян, пише він, прямі духовні предки у них різні. У росіян – біблійний Мешех (нащадок єгиптян), а в українців – Тувал. «Саме цей етнос-корінь, прищеплений на землі скіфів, дав могутній паросток, з якого виріс народ русинів-українців, корінний, «базовий» руський (слов’янський) народ»,-зазначає він. Геніальний П.Куліш у свій час пророче писав, що Україна повинна або відокремитись від Росії, або загинути. І на таке пророцтво він мав підстави. Відомо про масові різні, вчинені в Новгороді Іваном Грозним, в Батурині Петром І. Та найбільше лиха вчинили більшовики за 70 років Радянської влади. Голодомори, Гулаги, терори стосовно «братніх» народів не вкладаються у поняття цивілізованої людини. Хтось з дослідників порахував, що на руках більшовиків крові 110 мільйонів людей. Горький, говорячи про ХХ століття, відзначив, що «російська жорстокість не змінилася, самі її форми зосталися колишні. Хронікер писав на початку ХVІІ століття про катування своєї епохи: одним порох клали до рота і підпалювали, іншим сунули його в зад… Але я говорю про колективну насолоду стражданням. Хто жорстокіший – червоні чи білі? Вони однаково жорстокі, тому що й ті й інші – росіяни». Тому не потрібно дивуватися наслідникам Золотої Орди Путіну, Іванову, Матвієнко, Шойгу та іншим чингізханівцям (75 відсотків росіян, за даними московського Левада-Центру, не визнають себе європейцями), які постійно публічно наголошують на праві превентивно застосовувати військову силу, навіть першого ядерного удару, адже архетип сильної руки, агресивність, жорстокість – ознака диких азіатів. А тепер знайшла своє продовження в імперському мисленні великоросів. Правий був поет Блок, який написав колись: «Да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами!».

Тож стереотип «братніх народів» був і залишиться міфом. Сьогодні кількість русофілів, за даними Київського міжнародного інституту соціології та російського «Левада-Центру» досягла  критичної позначки - 36,5%, а про свою неприязнь до північного сусіда заявляє 47,5% українців (до анексії Криму добре ставились до росіян 78% українців). Все більше людей з обох боків мріють про закриті кордони. І чим довше будуть продовжуватись військові дії, чим більше буде людських втрат, тим важче буде повернути хоч би якісь натяки на колишню «братську любов». Втім, чи була вона колись? Скоріше, це черговий совєтський пропагандистський трюк і нічого більше.

Любомир Поливка