«У польському фільмі «Волинь» українці безбожно пили, відправляли поляків у Сибір і знущались над польськими дітьми»

19.10.2016 Розмір шрифту: [+] [-]
 «У польському фільмі «Волинь» українці безбожно пили, відправляли поляків у Сибір і знущались над польськими дітьми»
Український журналіст Іван Вербицький про польський фільм «Волинь» 2016 року, який викликав обурення в українському суспільстві:
«У волинських українців, судячи з перегляду кривавої казки з назвою «Wołyń», все було просто. Вони безбожно пили, кляли «жидівських» шинкарів за жадність, а польску владу – за бажання контролювати продаж алкогольних виробів. Вагоміших підстав не любити благородних шляхтичів більше, звісно, не було. Так, захлинаючись у власній ненависті, українські персонажі згадували ще й про ущемлення мови і побоювалися, що православні церкви пороблять костелами.

Власне, такими їх зображували з перших кадрів фільму, ще з тих пір, коли за задумом режисерів, змальовувався час повної ідилії польської та української громад. Точніше, то поляки вважали українців рівними собі, а ксьонз на проповіді постійно розповідав, що всі люди браття. Невдячні ж українці ж з якогось лиха, попиваючи горілку за Адольфа Гітлера, були всім невдоволені та безпідставно звинувачували у своїх гріхах «ляхів».

Спершу німців, а потім совєтів сільське українство зустрічало однаково – з квітами і стаканюрою оковитої. «Слава Адольфові Гітлерові! Слава Степанові Бандерові!», – писалося на транспорантах. Єдина різниця полягала у тому, що при гітлерівцях українці перетворювалися в поліцаїв і влаштовували етнічні чистки євреїв, а з приходом москалів швидко поставали стрибками і займалися розкулаченням і відправкою на Сибір поляків…

Коли ж село стало вільним і від німців, і від совєтів, українець розгубився. Недолугий староста, який керував при обох владах, прибіг до головної героїні фільму розгубленим, мовляв, ненависті треба покласти край, бо жнива і нікому збирати пшеницю. Українські нездари, мовляв, не здатні самостійно впоратися навіть з цим.

Але, звичайно, який же bardzo popularny фільм без ясклавої любовної історії? Оскільки сторонами конфлікту є два народи, то й логічно, що доленька звела її представників. Проте, як звела? Під час згадуваного весілля на початку фільму український юнак Петро на березі річки позбавив цноти польську кралю Зосю. Там, при світлі місяця хлопець голяка, поклавши голову на цицьки коханої, пообіцяв, що не покине її, скільки буде жити.

Слова Петро дотримав. Ось лишень Зося не встигла повернутися після любощів назад на весілля сестри, як почула, що батько віддає її за багатого шляхтича. Історія для тих часів житейська і перечити батьківській волі не смів ніхто. Не сміла й Зося. Хоча відразу від Петра й завагітніла. В шлюбі жила нещасливо, а незадовго до того, як мала народжувати, як донька «кулака», була відправлена, звичайно, за наклепом лютих українців разом з родиною на Сибір. Але Петро, дізнавшись про це в останню мить, поставив енкаведистові пляшку горілки і кохану витягнув безпосередньо з товарного вагону. Звісно, інших родичів Зосі представник цього егоїстичного народу не рятував. Поки на емоціях Зося народжувала, той самий енкаведист викликав Петра з хати і пустив йому в голову кулю.

На долі окремо взятого персонажа зупиняюся невипадково. Адже цю роль грав львівський актор Василь Василик, один з тих 30-ти українців зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська та Києва, яких запах грошей не бентежив. Інша річ, що прізвища інших 29-ти наразі мені не відомі.

Демонструючи жахи різанини, автори себе не стримували. У фільмі «Wołyń» дуже правдоподібно різали горла, рубали голови, випускали кишки, здирали шкіри, ґвалтували, навіть розтягували гордого польського жовніра конями на шматки. Вінцем фільму став обмотаний сіном хлопчик, якого «люті бандерівці» підпалили і відфутболювали ногами один до іншого. То було немов порівняння з початком картини, коли під час весілля хлопці веселилися, підпаливши і перекидаючи одне одному обмотану сіном важку дровеняку.

Усі масові звірства приправлялися постійними вигуками «Слава Україні – Героям слава», «Слава нації – Смерть ворогам». Ці гасла ліпилися з потребою і без, немов проводилася аналогія з Революцією Гідності в 2014-му. Те саме можна сказати й про символічний похорон Польскої держави, влаштований поруч із церквою православним священником. Завершилося все закопуванням польских стяга і герба і виконанням «Ще не вмерла України». Щось дуже схоже до наших днів нагадували й кадри, коли оунівці збиралися вночі і читали декалог українського націоналіста. Точно так само, як читають свою клятву бійці полку «Азов».

Щоб створити бодай подобу хорошої міни при поганій грі, наприкінці фільму автори спромоглися визнати, що поляки, які до різанини були виключно святими, таки почали мститися і помста та була не менш кровавою. Втім, мораль фільму пролунала трохи раніше, крізь проповіді трьох священників. Голосом совісті був, мабуть, український душпастир. Він говорив людям, що народи штучно розділені за національностями і коли почуття націоналізму зашкалює і переважає мораль та Закони Божі, розпочинаються гріх та братовбивство. Польський ксьонз натомість говорив про те, що його парафіяни повинні захищатися. Зате інший український отець закликав братися до «жнив» і бити поляків. У відповідь люди підняли в церкві вила, коси, ціпки.

Зізнаюся, після завершення фільму, який тривав дві з половиною години, відчував себе пригніченим і приголомшеним. Побачене деморалізувало. Виглядало, що не тільки мене. Жінки, які сиділи на сусідніх кріслах, не могли стримати сліз. Стрічка справді страшна і було б абсурдно заперечувати, що українці в миті масових вбивств демонізовані. То були лихі часи, в які пролилился ріки крові. Але не лише польської, а й української. Проте сценарій фільму заглиблення в суть конфлікту не передбачав. Пан Смажовскі вирішив обмежити згадку про ці «дрібниці» горілчаною тематикою».

Социальные комментарии Cackle
Copyright@2015 by Djerela. All Rights Reserved. RESS