«Непомірно жорстока плата»

10.04.2018 Розмір шрифту: [+] [-]
«Непомірно жорстока плата»

Увесь український політикум від 1991 року мав би бути осудний за злочинне недбальство, що призвело до людських жертв, впевнена знаменита письменниця

Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ’я? Чи й справді українці — “селянська нація? У чому полягав модерний “український проект”, і чи вдалося нам його реалізувати? На ці та інші питання в одній своїх найвідоміших книг намагається дати відповідь знаменита українська письменниця Оксана Забужко. Зовсім недавно світ побачило перевидання “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”. Вперше видана 2007 року і відзначена престижними нагородами, пропонує читачеві вражаючу інтелек­туальну подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках “України, яку ми втратили”. Ключем до неї стає міф Лесі Українки — найгірше прочитаної і найдра­матичніше недооціненої письменниці з пантеону наших національних класиків.
Напередодні виходу в друк перевидання вже відомої книги ми зустрілися з Оксаною Стефанівною, щоб поговорити про події, які відбулися в Україні від моменту публікації нашого попереднього інтерв’ю у травні 2017 року. Як на Донбасі спрацювала “галузева профдеформація”, чому український політикум повен фейків і “постановочних” псевдогероїв; чому багато людей в Україні все ще живуть на позначці “1978-го” й не знають, що відбулося в українській культурі за останні кількадесят років, а АТО – це справді той “живий кордон”, яким Україна вимушено компенсує відсутність делімітованого, демаркованого й належно укріпленого кордону з Росією. Про це та багато іншого – у великій розмові з Оксаною Забужко.

Пані Оксано, коли ви прийшли на інтерв’ю, то сказали, що українці зовсім мало знають про багатьох наших видатних діячів. Чому так сталося?

Тут доречно згадати Мандельштама: “Мы живем, под собою не чуя страны”. І так у нас триває вже двадцять п’ять років. Днями я потрапила на подію, де виступав один впливовий український освітянин, завідувач кафедрою одного зі столичних ВНЗ – і цитував іноземне джерело: британського дослідника… в російському перекладі московського видавництва “Просвещение”, видання1978 року! З одного боку, було смішно, а з другого – дуже сумно. Бо цей завкафедрою був молодший за мене, і вчився явно вже в ті роки, коли книжки закордонних авторів перестали бути недоступними, як це було в СРСР.

Але він цитував московський переклад 1978-го року, ніби й не минуло звідтоді сорок років, – і не почував з цього приводу ані тіні сорому! Не розумів, що розписується, по суті, в профнепридатності – в тому, що не стежить за літературою по темі, на яку взявся говорити. 2018-й на дворі! Скільки за цих сорок років з’явилося й померло нових ідей, теорій, напрямків, трендів, скільки першоджерел і новинок вийшло українською, скільки зламано списів у наукових та інтелектуальних дискусіях – а тут немов годинник зупинився. І такі люди вчать українську молодь. Ось таких, хто, незалежно од віку, ментально “застряг” у 1978 році, в Україні ще дуже й дуже багато. Згадайте, скільки народу обурилося, коли В’ятрович натякнув, що, може, вже й пора перестати молитись на Висоцького, є й цікавіші поети й музиканти… Ну так, у 1970-ті ми всі від нього тащилися. І Забужко, юна й трепетна, у 1980-му році в день смерті Висоцького ходила по місту, приголомшена новиною, і писала подумки довгий і, до речі, непоганий вірш його пам’яті… Але, панове, з того часу минуло сорок років! Невже для вас нічого не змінилося в культурних пріоритетах? І ви нічого не переоцінили, і навіть не помітили, що після 1991 року вам відкрився доступ до всієї світової культури – раз, і до своєї-української – два, і там стільки цікавого, що на два життя пізнавати вистачить? Ось вам і відповідь на питання про те, чому у нас не знають видатних українців. Для мільйонів відбулось таке собі штучне “залипання клавіші”, зупинка часу. На В’ятровича образились люди, в чиєму житті від 1978-го року, за великим рахунком, мало що змінилося. Для кого досі улюблений фільм – “Іронія судьби”, головний “поэт-бунтарь” – Висоцький, а найяскравіший інтелектуальний досвід – “трибуна перестройки”: журнал “Огоньок” під редакцією Коротича.

Тоді у Facebook дехто писав, що В’ятрович “посягнув на святе”: на Висоцького, провівши паралель між ним і “щупальцями Кремля”.

Думаю, насправді в цієї образи глибші корені. От уявіть, люди жили в своєму світі “залиплої клавіші”, і їм було там по-своєму тепло. І тут з’являється молодий, успішний, красивий і яскравий Володя В’ятрович, круг якого життя вирує – він з повною посвятою займається улюбленою справою, має десятки тисяч фанів і однодумців, змінює країну, їздить по цілому світу, і його ненавидить вся гебня в радіусі 9 тисяч миль до Австралії включно, бо він відкрив архіви КГБ! Тобто на своє місце в історії людина вже заробила. І цей В’ятрович, до речі, меломан і власник непоганої вінілової колекції хард-року, щиро дивується, як досі можна молитись на Висоцького, – і має, звичайно ж, рацію, бо Висоцький і в 1970-ті-то, в наглухо закритому совку, був “Боб Ділан для бідних”, а з урахуванням того, що з нього потім в Росії вилупилось, так і взагалі виявився ближчий до, прости Господи, Міхаїла Круґа, ніж, скажімо, до Кареля Криля. Тобто В’ятрович фактично ткнув усіх цих людей носом в те, на якому убогому “духовному пайку” вони досі живуть, і спитав – чому ви нічого кращого за ці сорок років не зробили зі своїм життям?.. А кому ж таке сподобається. Взагалі, ця проблема “ментально залиплої клавіші” для України – величезна, і саме тут головний резерв “русского міра”, його головна кнопка, якою мільйони відкидаються “назад у минуле”. Чому, наприклад, я нікому не рекомендую “лучших советских фильмов і мультфильмов”? Не тільки тому, що і в ”лучшие” проникала пропаґанда – тим тонша, чим талановитіші люди їх робили. Але справа навіть не в цьому – а в тому, що ці фільми на жодні питання людині вільної країни відповіді не дають, бо тодішнє життя порівняно з нашим сучасним було набагато обмеженішим! Радянська людина психологічно примітивніша від сьогоднішньої, у неї в репертуарі на порядок менше почуттів, бо для розвитку багатьох “складних” почуттів людям елементарно бракувало досвіду. Наприклад, моє покоління виросло взагалі без досвіду соціальності! Самим об’єднатися для якоїсь спільної справи, не боячись, що тобою тут-таки зацікавляться, як тоді казали, “органи”, – це було немислимо, всяка колективність в СРСР із дитсадка була під контролем держави – жовтенята, піонери, комсомол… Ну або вже “подворотня” – тоді це “погана компанія” і “дитяча кімната міліції”, тобто теж держконтроль, тільки з іншого боку. У нас зовсім не було громадянських почуттів і рефлексів, природних для людей вільного світу, і нам цього довелося вчитися всі 1990-ті.

Слава Богу, сьогодні українці вже не розуміють росіян, які можуть, як у Кемерово, стояти, дивитись, як їхні діти викидаються з вікон палаючого дому, і чекати, коли “начальство”, у вигляді пожежників чи президента, приїде і їх порятує, – замість самим гуртом вивалювати двері й рятувати дітей. А моє покоління ще в стані зрозуміти, якими “фільмами й мультфільмами” за кілька поколінь досягається такий результат – колективна безпорадність і страх відповідальности (“це не моє діло”, “хай вирішують, кому положено”, або, як сьогодні в них модно казати, “ми внєпалітікі”). А от нас на тій позначці “1978 року” намагаються утримувати переважно “неполітичними” засобами – через освіту й ЗМІ. Наприклад, я недавно зовсім випадково довідалася, що в нас у шкільній програмі сучасна українська література, виявляється, закінчується – теж 1970-ми роками! Випадково – бо молоді реформатори освіти написали мені на ФБ, що мої твори пропонують внести до шкільної програми, а я здивувалася: чекайте, я ж уже в програмі була, в “нульові”! Потім Табачник (Міністр освіти і науки в уряді Азарова – ред.) мене демонстративно з неї “викидав” – публічно про це оголошував і чекав на мою реакцію. Мовляв, чим ще можна дістати письменника, як не це викиданням зі шкільної програми!

Для вас важливо було, щоб ваші твори внесли у шкільну програму?

Таке було його уявлення – що це для мене має бути важливо, і мені розповідали, як він злився, коли мене це не дістало. Але він тоді був навносив у шкільну програму ще багато чого “цікавого” в рамках підготовки до проекту “Новороссия” і введення України в зону “русского мира”. І от виявляється, що хоч Табачника немає на посаді вже чотири роки, але його “змін” ніхто всі ці роки так і не чіпав, оце тільки тепер пропонують “повернути Забужко в програму”. Тобто, після Майдану наші діти й далі, вже чотири роки живуть “по Табачнику”! Освітяни мені пишуть: “пані Оксано, у нас ніхто не контролює того, що робиться в освіті, ні одна душа не зазирає ні в підручники, ні в посібники різних церков, допущених до школи”. Що в тих посібниках написано, хто їм дає експертну оцінку? Хіба хтось із батьків побачить у своєї дитини в підручнику панегірики “великій Росії”, з якою “краще не воювати”, і аж тоді зчиняється галас. Але це окремі випадки. Все це означає, що у нас вся освіта дуже забур’янена. І шкільна програма створює уявлення, ніби українська література закінчилася з розпадом СРСР. “Последний раз хорошо писали при советской власти” – таке часто можна почути, це вже плоди пострадянської освіти. Бо “найсвіжіший” живий автор, якого знають випускники української школи, – це Ліна Костенко з віршами 1970-х років. Це все та сама “залипла клавіша” Путінового “золотого віку СРСР” – Висоцький, Алла Пугачова і “Іронія судьби”. Схаменіться, панове! Обов’язком школи є готувати громадянина до життя в сучасному світі, а не в реконструкторській грі в”попаданців”, і в усіх країнах цивілізованого світу шкільний курс літератури саме для того інформує дітей також і про сучасне письменство країни – про те, що в ній нині пишеться, видається й читається, як функціонує національний книжковий ринок, тощо. А українців чверть віку привчали до життя в мертвому СРСР. Саме це я мала на увазі, коли сказала, що ми не знаємо української культури. А не знаємо ми ой багато кого!

Наприклад?

Ну, щоб недалеко ходити за прикладами – коли цього року дали Шевченківську премію Еммі Андієвській (українська письменниця, поетеса і художниця, родом з Донецька – ред.), то виявилося, що мало хто з українців, молодших сорока, взагалі знає, хто це така і з чим її їдять. Старше покоління ще трохи пам’ятає, бо востаннє в нас діаспорних авторів рекламували на початку 1990-х, тоді ж і Андієвської кілька романів перевидали.
З неї широкій публіці треба радити не вірші (то для філологів), а якраз прозу. “Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення” – це абсолютно першорядна європейська проза, без перебільшення, але хто їх читав, крім жменьки фахівців? І де ви їх зараз візьмете, навіть якби схотіли почитати? А тимчасом у незалежній Україні Андієвська могла б стати культурним символом Донбасу! І якби той Донбас довгі роки не готували під Росію і регіон нормально розвивався, то в Донецьку давно мав би бути музей Емми Андієвської – думаю, вона радо передала б туди свої малярські роботи, як це зробив інший великий митець-еміґрант, колумбієць Фернандо Ботеро: передав свої роботи на батьківщину, в рідний Меделлін, і тепер туристи з цілого світу приїздять туди “на Ботеро”. Так і Донецьк міг би пишатися своєю уродженкою. Музей Емми Андієвської – це те, що варт закласти окремим пунктом у програму реінтеграції і реабілітації Донбасу. Його мають створити, коли, дасть бог, Донецьк повернеться під контроль України і вся нечисть звідти піде. На перспективу така ідея має бути.

Зате у нас добре знають і цитують відомих співаків. Того ж Вакарчука, наприклад.

Як питав 6-літній син моїх знайомих, це був сарказм? Не можна ж серйозно ставитись до тих твіт-мудрощів, які поширює Вакарчук. Він талановитий музикант, так, але це не підстава робити з нього “talking head”, громадського діяча і мало не інтелектуала. Не бачу, щоб українці всерйоз сприймали його як “лідера громадської думки”. “Вакарчука в президенти” – це абсолютно безумний проект, скопійований з Ксюші Собчак у російських виборах, і я думаю, що це не варто серйозного обговорення.

Це можуть розкручувати як певний проект? Бо часом кажуть, що це відбуваються взагалі без самого Вакарчука, який від своїх президентських амбіцій публічно відхрестився, і не раз. Наприклад, днями він провів лекцію для студентів Києво-Могилянської академії, де вкотре сказав, що у нього немає політичних амбіцій і влада йому зовсім не потрібна.

Цілком можливо, хтось цей проект вже фінансує. Бо щоб просто так “хтось комусь сказав і пішло” – в умовах інформаційної війни не буває, це не 1990-ті роки! Для того, щоб справді самочинно “хтось комусь сказав і пішло”, по-перше, має бути абсолютна безконтрольність інформаційного поля – а в нас таке щастя ще на початку “нульових” скінчилося. А по-друге, це має бути настільки сильний суспільний тренд, що ви відчуваєте його набрякання буквально в повітрі, це те, про що говорять у громадському транспорті. “О, а я ж так само думав”, – вигукують водночас десятки тисяч людей, коли це справді тренд.
Нічого подібного не можна сказати ні про “Вакарчука в президенти”, ні про “імпічмент Порошенку”. Звісно, якщо комусь дуже хочеться, можна зліпити й профінансувати який завгодно “політичний проект”, як дикуни ліплять літак із соломи, але нічого потім дивуватися, що він не “злітає”. Свого часу в Україні у підтримці українців провалився політичний проект Медведчука, навіть коли рекламою “Українського вибору” масово заклеювали всі зупинки. Так, це був 2012-й рік. В якийсь момент навесні та реклама просто-таки обрушилася на Київ. Відчувалося, що запустився дуже масштабний проект, над яким працювали не один рік. Прилітаєш у Бориспіль – я тоді, пам’ятаю, з Лейпціґського книжкового ярмарку повернулася, – і перше, що бачиш – цей “Український вибір” з обличчям Медведчука. Шок! Мене тоді це якось дуже сильно накрило, ті білборди по всьому місту. Згадався 1980-й рік, судовий процес над Стусом. Адвокат Медведчук, який мав захищати, але натомість сказав, що той винен. Навіть за законами радянського часу це було нижче плінтуса, він не мусив цього робити. А тепер, значиться, “вибір”? Ще й “український”? Ну то вмістіть на цих білбордах поруч із фото Медведчука – тюремне фото Стуса, і тоді слово “вибір” справді отримає смисл: ось убивця, ось його жертва, вибирай, українцю, з ким ти – з катом чи з жертвою? Приблизно так я тоді написала у Facebook, і до ранку воно розлетілося по мережі, як вогонь по соломі. Тоді ще мало хто розумів, які у Путіна плани стосовно України, – порівняно із днем сьогоднішнім рівень упритомнення загрози був близьким до нуля. Але на мій пост зреагували ті, хто й до того відчував, що із Медведчуком і його білбордами “щось не так”. Тільки про його роль у знищенні Стуса більшість не знала – а тут десятки тисяч воднораз закричали “еврика!”: історія зі Стусом вмить надала всьому сюжету символічного значення, пазл зійшовся! За добу весь український інтернет уже гудів “новиною” про Медведчука і Стуса, так що вже і Медведчук мусив реагувати – пішла кампанія з його виправдання, і він сам записав і вивісив “пояснювальний” ролик під назвою “о некоторых вопросах истории”, але тільки ще гірше при тому “спалився”. Ось це якраз гарний приклад, як працює оте “хтось сказав, і пішло”: я оформила те, що “висіло в повітрі”.

Може тому українці дуже часто змінюють свою думку про політиків і різних публічних людей? Чому їх спершу звеличують а тоді різко ненавидять? Так було із багатьма політиками і тими, кого спершу вважали “героями Майдану”.

Тому що це фейки. Це сконструйовані, “постановочні” проекти – медіальні псевдогерої з історіями, вигаданими для них політтехнологами, як “леґенди” спецслужбами для своєї аґентури. Коли людина спершу щиро ведеться на такий політичний театр, а потім бачить, що її жорстоко ошукали, емоційно використали, поглумившись з її довіри, то психологічно природно після цього зненавидіти ошуканця.

Це нормальна реакція обдуреної довіри, нема чого її соромитись. І не варто виставляти тут українців якимись особливими – дурнями чи психологічними інфантилами. Треба розуміти, що йде війна – перша в історії війна, в якій інформаційна складова важливіша за зброю масового знищення, а успіх аґресора визначається не тим, скільки в нього дивізій, а тим, яке покриття в його телеканалів. На нас ставлять експеримент, певною мірою безпрецедентний. І ми поки що досить непогано тримаємось. Не лише українці – сьогодні ціле людство змушене жити у форматі “стопфейк”. Ціле людство живе перед загрозою бути поглинутим віртуальною реальністю: інформаційні технології відкрили шлях до нового тоталітаризму, до появи “гомо нонсапієнс”. А Росія, як завжди в усьому злому, “впереди планеты всей”. Там, де з’являється інтелектуально найгірша гидота, завжди першою прибігає Росія і каже “дайте я!”. Свого часу вони з “Капіталу” Карла Маркса змогли зробити Гулаг – зі звичайної собі економічної теорії, хай місцями і спірної. І те саме відбувається зараз із постмодернізмом, “постправдою” і новими комунікаціями: з’являється Росія з її ЧК, Березовськими, Сурковими і починає конструювати “новий світовий порядок”. Воєнна інтервенція стає”масовим театралізованим дійством”, мільйони людей змушують жити і вмирати, як в Матриці.

Ви як письменниця відчуваєте, що таку фейкову реальність вдалося сконструювати на Донбасі?

Розумієте, сучасна людина перед сучасними технологіями ментально абсолютно незахищена. Коли я була на минулому Венеційському бієнале, якраз на піку моди були палички для селфі. Ними торгували на кожному мосту. І було моторошно дивитись, як юрби туристів ходять по Венеції – по найпрекраснішому місті світу! – з цими паличками в руках і весь час дивляться тільки на дисплей перед собою: роблять селфі. Виявляється, можна фізично приїхати навіть до Венеції – і зовсім її не бачити, навіть не дивитись на всю ту красу довкола, а жити в віртуалі, який сам собі свідомо відгородиш від довкілля. І це дуже страшно, насправді. Думаю, великою мірою те саме стосується і Донбасу. Там теж був цей “феномен селфі” – феномен очей і вух, закритих до реальності, але відкритих до екрана. Якось я переглядала фільм іноземного журналіста, знятий в Донецьку навесні 2014-го, коли там ще стояли українські військові. В одному з епізодів ці бідні донеччани українським військовим тоді ще по-дружньому казали: “Ребята, уходите отсюда! Вы что, не смотрели русское телевидение? Да вы посмотрите, узнаете, что в Киеве делается! Сюда едут нас убивать”. Ті хлопці говорили це на повному серйозі, так щиро.

А сьогодні, через чотири роки, над цим епізодом так заревіти хочеться, просто головою у стіл! Ті бідолахи, задурені російським телебаченням, – де вони зараз: згнили десь у посадках чи стали злочинцями й катують людей на підвалах? А це ж, за великим рахунком, та сама “паличка для селфі” – коли не сприймаєш реальність самостійно, а живеш у віртуальному світі, за складеною кимось програмою. А відкинути “паличку” й глянути в вічі реальності – на це вже треба не тільки інтелектуальної чесності, а й відваги. В тому числі й європейським політикам, які стільки років одводили очі й намагались себе переконати, що Росія їхнім країнам жодної загрози не несе. А тепер Путін відкрито бикує на цілу цивілізацію – мовляв, “А що ви нам зробите?” – і вони справді не знають, що їм робити. І коли я слухала дуже професійно виголошену в британському парламенті “ультимативну” промову Терези Мей, то не могла позбутися двоїстого відчуття: а чому тільки тепер? Чим відрізняється отруєння Скрипаля від, наприклад, отруєння Литвиненка – коли вам полоній у країну завезли і не дозволили далі провадити слідство, хіба то не була так само “атака на Велику Британію”? Я не можу не думати ось про що: а якби випадок із Литвиненком не проковтнули, якби ще тоді згрупувалися, перестали рахувати прибутки від “економічно вигідної співпраці” з РФ і дали відсіч агресору, то може, зараз живі були б і сирійські діти, і наші українські хлопці? Де та “точка неповернення”, за якою “життя в віртуалі”обертається співучастю в злочині?

Це в тому числі і справа для роздумів письменників.

Так, у письменників, інтелектуалів, у цій війні дуже багато роботи. Майбутні покоління ще довго будуть все це розколупувати.

А з чим розбиратимуться письменники в Україні?

Ну, мені особисто зараз важливо розібратися з такими людьми, як героїня моєї останньої повісті “Після третього дзвінка вхід до зали забороняється”. Таких насправді немало – людей, які вперто тримаються за свою “зону комфорту” і малодушно бояться собі признатись, що “так, як було, вже ніколи не буде”. Якраз такі люди, самі того не помічаючи, легко стають здобиччю російської пропаґанди, яка на всі лади старається вмовити українцям, ніби це “не наша війна”, “это политики нас поссорили” і т.д. Цей мем (аж до “ваш враг не в Москве” включно), до речі, був запущений ще під час Майдану – розсилалась така вірусна реклама, я собі навіть дещо з того зберегла. Розрахунок був, що українці не стануть чинити спротиву “русской весне”. Цей розрахунок, на щастя, не справдився, але відсоток тих, у кого “нема війни”, у нас все-таки занадто високий, як для воюючої країни. Психологічно це дуже цікавий матеріал, попередньою воєнною літературою не описаний. Ніякий Ремарк чи Воннегут тут і близько не стояв, бо це вже продукт сучасних “гібридних воєн”. Це вони, вперше в історії, технічно лишають людині дуже широку можливість іґнорувати “гібридну окупацію” і запевняти себе, що “все нормально”, аж доки її не розстріляють впритул. У норвезькому серіалі “Окуповані” піднімається ця тема, добре, що його нарешті показують по Першому.УА. Але насправді це, звичайно ж, завдання для літератури – дослідити, якими шляхами, завдяки яким душевним слабостям і прихованим травмам з минулого люди приходять до такого “психологічного дезертирства”. Ніхто за нас цього не зробить.

До речі, готовність бездумно скористатися російською пропагандою як “паличкою-виручалочкою” для виправдання власного “психологічного дезертирства” я частіше бачу у так званих “благополучних” реґіонах, ніж у прифронтових. Бо у прифронтових люди побачили війну на власні очі і навік запам’ятали те відчуття, коли тобі живіт від жаху підводить після того, як у твоєму місті пролилася кров і ти бачив на своїх вулицях чужинців, які приїхали тебе вбивати. Після цього значно важче купитись на оту політтехнологічну таблетку – “мене це не стосується, це все олігархи і політики”.

Яка, на вашу думку, найцікавіша книга про війну на Донбасі?

Поки що для мене – це “Точка нуль” Артема Чеха. Мені ця книжка найбільше допомогла зрозуміти, що головна проблема української армії – не в забезпеченні берцями і тактичними гвинтівками. Звісно, берці і гвинтівки – це життєво важливо, всі ми на них свого часу гроші збирали і законно сьогодні пишаємось своєю армією як своєю дитиною: от яка виросла! Але нашій армії до розпуки бракує ідеологічної роботи з військовими – а без такої складової жодна армія не може перемогти. Книжка Артема Чеха “Точка нуль” – це дуже особистий щоденник: не стільки про війну, скільки про те, як мирна людина поступово стає солдатом. Як змінюється, як блокує в собі певні зони чутливості й тлумить власне”я” – бо без цього не вийде вписатись у режим, військова служба – це насамперед розчинення в колективі й тяжка фізична праця. Може, свідомо Чех і не мав задуму описувати механізм такого перетворення, але йому вдалося: він дав правдиве свідчення “як я був солдатом” – мов середньовічний лікар, описав експеримент, поставлений на собі. І ця правда стосується будь-якої армії світу, в будь-яку епоху. Але в Чеха ще й дуже добре, “задником” до переживань героя, показано “час і місце” – ту атмосферу, в якій перебувають наші солдати. І ось це мене реально вжахнуло – що їм ніхто ні в учебці, ні в окопах не пояснює так, як належить у війську, чітко й ясно, – “за що ми воюєм”. Я в різний час розмовляла з різними представниками нашого вищого командного складу, але ніхто мені не зізнався, що так звана “ідейно-виховна” складова у нашій армії практично відсутня. Берцями забезпечені, зброєю – забезпечені. А ідеєю, вибачте? Мотивацією? Хто взяв на себе труд розтлумачити хлопцям, серед яких більшість, на відміну від Чеха, Могилянок не кінчала, нащо вони там стоять? Це взагалі, по-моєму, слід вважати ще одним “українським чудом” – що вони там стоять: що відчувають свою потрібність Україні навіть без будь-якої “політосвіти”! Як людина, що читала Клаузевіца ще коли працювала над “Музеєм покинутих секретів”, можу вам сказати, що це безпрецедентно – така “армія без політосвіти”, яку нам просто й нелукаво показав Чех. Вояків, а особливо взимку, в бліндажах, взагалі треба тримати в стані постійної зайнятості – щоб військо не деморалізувалось від тупої сидячки на місці в чеканні невідомо чого.
Чому Шухевич, коли повстанці на зимівлю по криївках ховалися, спускав їм із штабу списки літератури для вивчення, і на весну кожному воякові треба було здати конспект? Хлопці лаялися, плювалися – я читала спогади одного старшини УПА, який писав: “Холєра, тут як у гімназії! Я б краще ще сотню боїв із москалями прийняв”, – але наказ є наказ, сиділи в криївках при гасовій лампі й конспектували як миленькі… Ідеологія – це той клей, який зв’язує армію докупи й робить її армією. Без ідеології це просто групи озброєних найманців, які завжди програватимуть тим, хто знає, за що воює. Артем Чех, як людина освічена й мисляча, сам знайшов для себе таке “ідеологічне” пояснення (мало що сам себе берцями забезпеч, так ще й сам собі воєнну доктрину придумай!): “Ми – кордон. Хтось має тут стояти”. І це дуже точно: АТО – це справді той “живий кордон”, яким Україна вимушено компенсує відсутність делімітованого, демаркованого й належно укріпленого кордону з Росією. Тобто, от уже чотири роки ми платимо життями наших хлопців за те, що наші політики “профукали” за попередні двадцять два роки – за “безкордонність”, за відкритий, як за козаччини, коридор у Великий Степ… За великим рахунком, увесь український політикум від 1991 року починаючи, мав би бути осудний, як мінімум, за злочинне недбальство, що призвело до людських жертв.

Зараз все більше людей висловлює думку, що тези на кшталт “самі люди на Донбасі винні в тому, що допустили війну” – просто безглузді.

Ну, мабуть, частково певну роль у трагедії Донбасу таки зіграв низький рівень громадянської свідомості, чи точніше навіть – політичної культури: коли більшість людей просто не звикла брати участь у суспільному житті. Донбас – він же значно більше “протекціоністський”, ніж навіть усі інші наші індустріальні реґіони. Це навіть не “совкове” – совкового в нас по всій Україні повно, але на Донбасі, я не втомлююсь при кожній нагоді повторювати, спрацювала ще така річ, як “галузева профдеформація”. На небезпечному виробництві, яким є шахта, сильно з ініціативою не повиступаєш: засваволив, порушив інструкції інженера – і все, вже “молодого коногона несут с разбитой головой”… І так це 3-4 покоління в’їдається: дисципліна, звичка в усіх незрозумілих питаннях покладатись на начальство, бо “йому видніше”, “розберуться без нас”… Чому більшовики так любили Донбас і від початку робили ставку на промисловий пролетаріат? Та тому, що його найлегше контролювати! За що Ленін так активно ненавидів “дрібну буржуазію”, а особливо вільне фермерство, тобто нашого українського “куркуля”? За незалежність: “куркулеві” ніхто не указ – він сам собі планує, сам оре, сам сіє і сам відповідає за результат. Ось цей тип мислення вони хотіли викорінити – вміння бачити одразу “увесь виробничий цикл”, розпоряджатися господарством як цілістю. З цього починається всяке самоуправління, до державного включно. Ось цієї традиції самоорганізації на “фабричному” Донбасі, справді, не було. Але те, що відбулося, – це, звичайно, непомірно жорстока плата за таку знижену соціальну відповідальність. І взагалі, звинувачувати місцеве населення в тому, що от, мовляв, у Харкові вдалося відбитися, а в Донецьку ні, – це, по-моєму, останнє діло. Це такий класичний “віктім блеймінґ”, все одно, що звинувачувати жертву зґвалтування. До речі, якраз “віктім блеймінґ” – це й є чистий, стовідсотковий “совок”, ще сталінського розливу. В СРСР нам із дитинства прищеплювали “культ сильного”, “культ переможця” – а з нещасної жертви вчили сміятися і всіляко її зневажати, за логікою “сама-дурна-винувата” (адже за співчуття репресованому теж саджали, милосердя каралося!).

Пам’ятаєте, як Василь Стус свого часу у листах із табору першим підмітив капітуляцію Ліни Костенко перед “щербицьким” режимом по одному тільки рядку: “Я не люблю нещасних. Я щаслива”? Стус пише: “Я не люблю нещасних – фе. Їх не треба любити. Їх треба не забувати, їм і допомогти можна, як є чим. Але – не люблю?”. Ось ці голоси самозакоханих нарцисичних бевзів, ніби “Донбас сам винен, і Крим теж”, бо ж, мовляв, “у мене в місті такого нема”, – це те саме “не люблю нещасних”. І так само, як за СРСР, за цим теж стоїть прихована колаборація з агресором – готовність, принаймні почасти, його виправдати, зняти з нього частину відповідальності. Адже простіше ще кілька разів копнути ногами жертву й на тому заспокоїтись, аніж визнати, що й ти міг би бути на її місці, провести роботу над помилками, щоб зрозуміти, як до того дійшло, і відмобілізуватись на відсіч нападнику до повної перемоги.

Як, на ваш погляд, складатиметься ситуація на Донбасі в майбутньому найближчому і більш далекому?

А Донбас – це що, острів такий? Сьогодні ніхто не може сказати, як буде розвиватися ситуація в цілому світі – в Європі, на Близькому Сході, або й на Далекому, коли вже на те пішло! Наші Донбас і Крим, як і Україна в цілому – тільки частина глобального пазлу. Зрозуміло, що надалі події в цьому пазлі лише пришвидшуватимуться, але прогнозувати, як саме буде розвиватися ситуація в оцьому чи цьому, окремо взятому квадратику – це наче тицяти пальцем в небо і писати фентезі. Давайте виходити з дуже простої тези. Нашим насущним життєвим інтересом є перемога над Росією. Тому все, що відбувається в будь-якій точці глобального пазлу, має оцінюватися нами насамперед за такими параметрами: наскільки воно наближає крах РФ – і наскільки сприяє нашій готовності до цього краху. І тому сьогодні мене значно більше, ніж “прожекти на десятиліття”, хвилюють дуже конкретні загрози, які стирчать просто в нас перед очима, але чомусь ніхто про них не говорить.

Які, наприклад?

Наприклад, чи хтось в українській владі переймається тим, що в самому тільки Києві стоять понад 75 тисяч квартир так званої “первички”? Я розумію, що всі ці нові житлові квартали ростуть, як гриби після дощу, зовсім не з “містобудівельною” метою – що їх будують для відмиву грошей, для легалізації капіталів. Але ж це вже вимахали по всій Україні цілі новозбудовані міста – “під ключ”! Не встигаєш озирнутись, бац – де вчора був сквер, сьогодні виріс хмарочос! Стоїть, двома-трьома віконцями на цілий квартал світиться – “больше в деревне никто не живет”… І у мене питання: а кого, вибачте, чекають всі ці квартири? Хто має в них заселятися? Може ж, хтось далекоглядніший і поінформованіший, аніж ми з вами, вже обмірковує якусь програму “великого переселення народів” на той час, коли в РФ почнеться “русский бунт, бессмысленный и беспощадный”? Якщо це російський капітал готується приймати в Україні лавину з сотень і сотень тисяч росіян, які, знищивши свою країну, лаштуються перебиратися в мою, то така перспектива мене абсолютно не тішить.



Социальные комментарии Cackle
Copyright@2015 by Djerela. All Rights Reserved. RSS