РЕАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ - ЦЕ ЩОДЕННІ СИСТЕМНІ ПАТРІОТИЧНІ ДІЇ

22.11.2016 Розмір шрифту: [+] [-]
РЕАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ - ЦЕ ЩОДЕННІ СИСТЕМНІ ПАТРІОТИЧНІ ДІЇ

(за матеріалами статті В.Горбуліна «Точка біфуркації». Дзеркало тижня №41(287), 2016 – с.1, 4. (дод. А))

 

«Іду на Ви».

Святослав Ігорович

 

«…наш шлях тільки один — формування сильної держави з адаптивною системою національної безпеки.»

В.Горбулін

 

В.Горбулін «Точка біфуркації».

Дзеркало тижня №41(287), 2016 - с.1, 4.

 

Починаючи з певної точки, повернення вже неможливе. Цієї точки треба досягти.

Ф.Кафка

 

Місце перебування України. Нині ми перебуваємо у своєрідній переломній точці відносно не тільки конфлікту на Сході України, а й багатьох міжнародних процесів, які, серед іншого, впливають і на логіку розвитку подій української ситуації.

Загальний прогноз розвитку подій. Ми з усією очевидністю наближаємося до своєрідної точки біфуркації — якогось нового стану, за яким, можливо, відкриється новий горизонт рішень. Багато в чому це залежить від того, як міжнародні учасники пройдуть цей переломний момент, які висновки для себе зроблять і чи сформують нові стратегії для ситуації, що змінилася. Однак, судячи з усього, знайти рішення для владнання конфлікту в Донбасі без проходження цієї невидимої точки неможливо — її проходження означатиме вихід за межі поточної логіки, а отже — можливість шукати і пропонувати рішення, компроміси, варіанти. Фактично після проходження цієї точки своєрідна "спіраль дій та очікувань" почне стрімко розкручуватися. Цікаво, що у процесі проходження цієї точки перебуває не так Україна, як інші учасники миротворчого процесу — США, Німеччина, Франція і Росія.

Необхідність вивчення реальності. І саме тому ми повинні активніше вивчати цю нову реальність. Попри те що окремі українські експерти і колишні політики наполягають, що реалії глобального рівня не впливають на події в Криму й Донбасі, мислити в такій парадигмі — очевидний глухий кут.

Актуальність аналізу реальності. Без аналізу і розуміння змін, що відбуваються на міжнародному рівні, нам не вдасться повною мірою владнати конфлікт на Сході країни і зрозуміти мотивації залучених у процес учасників. Думати інакше — означає приректи себе на поведінку відомих сліпих мудреців з давньої індійської казки, які вивчали слона по частинах і на дотик. "Стратегії" (стратегії в лапках, бо за такого підходу вони є, швидше, "стратегічним шкідництвом", а не рішенням), що з'являються з такої логіки, прогнозовано відмовляються працювати або працюють зовсім інакше, ніж це було задумано.

Оцінка «Нормандського формату». Остання зустріч "нормандської четвірки", заяви її учасників і спроба повернути мінський процес у конструктивне русло — усе це свідчить про намір іще раз, напередодні 2017 року, вдихнути нове життя в "Мінськ-2".  Причому спроба напередодні серйозних трансформацій. Європа, Росія і Україна, по суті, востаннє намагаються ввійти в ту саму воду двічі. Не виключено, що це може й вдатися. Проте навряд чи "надія" — ефективний супутник державного планування. А от аналіз поточного стану, прогноз розвитку і підготовка до різних варіантів розвитку ситуації — цілком.

Прогноз – завдання України. А це означає, що Україна мусить краще зрозуміти своїх союзників і опонентів, щоб не допустити "розчинення" наших національних інтересів у хвилях чужих цілей та очікувань. І в новій реальності, яка може стрімко настати у 2017 році.

Франція і Німеччина: в очікуванні "гранд-стратегії"

 

Невпевненість зруйнувала стільки можливостей...

Еріх Марія Ремарк

 

Стан справ у Франції та Німеччині. Логіка дій лідерів Франції та Німеччини щодо ситуації в Україні та шляхів її вирішення на даному етапі підпорядкована вочевидь двом обставинам — ситуативній і стратегічній. Ситуативна пов'язана з майбутніми виборами в цих країнах (2017 року в Німеччині відбудуться парламентські вибори, у Франції — президентські) і дуже непростим політичним становищем нинішніх керівників Франції та Німеччини.

Прогноз поведінки Франції та Німеччини. Виходячи з поточних рейтингів, переобрання Ф.Олланда на посаду президента — подія досить малоймовірна. Отже, основні політичні бої розгорнуться між іншими кандидатами. У тому числі — між Н.Саркозі (який абсолютно відкрито й послідовно підтримує ідею скасування санкцій та відновлення відносин з Росією), Аланом Жюпе (який налаштований значно критичніше до Росії та її діяльності) та іншими потенційними кандидатами. Однак хоч хто у підсумку стане президентом — зовнішня політика Франції явно буде скоригована, а новий президент навряд чи захоче втягуватися в Мінський процес без чіткого розуміння, чим і коли він закінчиться.

Прогноз поведінки Німеччини. Трохи інша ситуація в Німеччині, де, попри розбіжності поглядів ключових партій на мігрантську кризу, альтернативи Ангелі Меркель як канцлеру, схоже, й немає. Але це не означає, що якщо її мандат буде підтверджений, її ставлення до України залишиться таким самим. Тим паче що новий Бундестаг цілком може поповнитися депутатами, які виступають за підтримку відновлення відносин з Росією (та ж таки партія "Альтернатива для Німеччини"). Тобто навіть при збереженні А.Меркель своєї посади вона може бути змушена коригувати свої внутрішньо- та зовнішньополітичні пріоритети відповідно до нових політичних реалій, які складуться.

Стан справ в ЄС. Стратегічна ж обставина зумовлена проявом двоєдиної внутрішньої кризи, яка спостерігається на Заході. З одного боку, це поступове усвідомлення неможливості довіряти Росії як повноцінному суб'єкту світової політики, з іншого — усвідомлення неефективності "політики умиротворення", до якої Захід у тій або іншій формі тяжів у своїх відносинах з Росією. "У США і Європі питання про те, що робити з Росією, далеко не вирішене, — пише впливова британська газета The Guardian (25.10.2016), — що Путін, імовірно, й надалі використовуватиме у своїх інтересах". Це не тільки безпосередньо впливає на позиції основних європейських країн щодо українського питання, а й не сприяє загальноєвропейській єдності. Показовою є ситуація з неготовністю Європи запровадити проти Росії додаткові санкції за бомбардування Алеппо в Сирії — навіть попри нібито наполегливе бажання домогтися цього з боку Франції, Німеччини та Великої Британії. Однак позиція прем'єр-міністра Італії (за негласної підтримки цілої низки інших європейських країн) стала достатньою підставою для відмови від цієї ідеї.

Прогноз. Це свідчить про те, що до виборів у Німеччині і Франції (а також, мабуть, у США) "помірковані" європейські держави (де-факто — ті, які роблять ставку на розвиток співробітництва з РФ, якщо дії РФ прямо не загрожують їхнім країнам) намагатимуться змінити загальну політичну лінію ЄС. Утім, це стосується інтересів не тільки "поміркованих". Наприклад, фінансові інститути Британії, попри всю жорстку риторику британського керівництва, усе ще "крізь пальці" дивляться на походження грошей їхніх російських клієнтів, по суті перетворюючи Британію на велику "пральню" для російських олігархів.

Тенденції. Остання зустріч "нормандської четвірки" досить чітко показала вплив усіх цих обставин на загальний процес: у Заходу на даний момент немає геостратегічних "червоних ліній", які окреслюють можливі межі поступок щодо сфер впливу Росії. У результаті Захід (а особливо Європа) дедалі більше скочується на оперативно-тактичний рівень політико-дипломатичних переговорів і політико-адміністративних проектів. Тобто на рівень, де Росія традиційно сильніша.

Прогноз. Те, що виразна стратегія з'явиться в Європи (насамперед у Франції та Німеччини) до проведення виборів, — сумнівно. Поки Європа не пройде цей шлях до кінця і не вийде з цього циклу, важко розраховувати на те, що хтось з європейських лідерів справді серйозно обмірковуватиме стратегію своєї поведінки стосовно Росії (і не тільки стосовно неї). Не варто тішити себе тим, що нинішня політика Європи (з усіма санкціями, висловленням обурення, розмовами про нову посилену місію ОБСЄ) — це частина якоїсь "гранд-стратегії" Європи. Якщо об'єктивно подивитися на поточну ситуацію, неважко помітити, що це були лише спроби обережно стримувати ситуацію, не роблячи різких кроків.

Стан справ із розробкою стратегії. Насправді формувати стратегію ніхто ще навіть не брався. Сьогодні європейські аналітичні центри лише на стадії осмислення нової реальності та вироблення окремих рекомендацій керівництву країн, як слід поводитися в нових умовах. Для України ситуація навіть трохи простіша (хай як цинічно це звучить): стан війни з Росією зумовлює необхідність вирішувати питання фізичного виживання країни, що й визначає основний лейтмотив нашої "великої стратегії". Європейці ж важко змінюють своє ставлення до ситуації. Утім — у ритмі, що є традиційним для європейської бюрократії, яка ухвалює рішення довго, але яку потім складно збити з затвердженого курсу. І саме оце прийняття "нового курсу Європи" (яке, цілком імовірно, відбудеться вже наступного року) і стане новою реальністю за точкою біфуркації.

Прогноз розвитку подій. Звідси й серйозна потенційна загроза — якщо новообрані керівники Франції та Німеччини не зроблять висновків з ситуації і думатимуть, що цю нову реальність вони вже прийняли й адаптувалися до неї. Подібний спосіб мислення може бути наслідком лише однієї обставини — невпевненості. Невпевненості в тому, що коли вдаватися до якихось дій — чи не стане гірше? Невпевненості в тому, чи варто визнавати нову реальність? Невпевненості в тому, чи зможуть вони відповісти на ці нові виклики й загрози? Саме ця невпевненість — найгірший ворог Європи і найкращий союзник Росії. Гранично чесно про цю проблему Заходу каже британський політолог Е.Лукас: "Ми — я маю на увазі Захід — стикаємося з проблемами у відносинах з ним (В.Путіним. — В.Г.), часто йому програємо не тому, що ми об'єктивно слабкі, а тому що ми слабовольні…"

Росія: економіка — ніщо, велич — усе

 

Норми видачі знову було скорочено для всіх, крім собак і свиней. Зрівнялівка, пояснив Визгун, суперечить принципам анімалізму.

Дж.Орвелл. "Скотарня"

 

Стратегія Московії. Цілі й стратегії Росії в затіяному нею глобальному (проти Європи й США) і локальному (проти України) протистоянні вже неодноразово описані. Однак поточний момент вносить певні уточнення в цей процес, і насамперед — через базові невідповідності між політичними бажаннями російського правлячого класу та реаліями економічного стану Росії.

Сутність Московії. Як правильно зазначають багато оглядачів та експертів, для Росії пріоритетом є безпека й велич (як фактор високої легітимності влади), а не економіка. Для Росії статус "регіональної наддержави" (з відповідною геополітичною "ексклюзивністю"), доповнений "повагою" (як мінімум умовною) до своїх глобальних амбіцій, які реалізуються в посиленні присутності на Близькому та Середньому Сході, є важливішим фактором, ніж ті "абстрактні" 40% росіян, яким, згідно з результатами дослідження Вищої школи економіки РФ, не вистачає грошей на одяг та їжу. Це породжує й ірраціональний (у розумінні європейських держав, але зрозумілий у логіці антилюдської та антисоціальної російської держави) феномен: супутній збиток від економічних санкцій викликає в російських чиновників, швидше, кураж, ніж жаль.

Пошуки Московії. При цьому Росія явно шукає якийсь аналог "Гельсінського заключного акта 2.0". За невисловленою думкою російського "яструбиного" істеблішменту, це явно вирішило б усі проблемні ситуації та позначило нові правила гри.

Стан справ із стратегією Московії. Проблема в тому, що, крім бажань Росії, для подібного немає підстав. І найменше їх з урахуванням ситуації в російській економіці — її стан і довгострокові тренди розвитку слід узяти до уваги більш прискіпливо. Сьогодні капіталізація всього ринку акцій менша, ніж в Amazon. На тлі санкцій продовжує падати частка російського ВВП у загальносвітовому балансі — до 2020 року очікується, що вона становитиме 2,6%. Із втратою ж економічної та фінансової значимості у світовому масштабі в Росії залишається єдина можливість — грізно "брязкати зброєю".

Прогноз економіки Московії. Це призводить і до падіння прямих інвестицій у Росію — у 2015 році, на тлі загальносвітового зростання, в Росії цей показник скоротився на 92%. Мінекономрозвитку РФ констатує, що реальні доходи росіян вийдуть на рівень 2013 року тільки у 2021 році. І ці оцінки ще оптимістичні.

Сутність Московії. На все це накладаються постійне збільшення витрат на весь сектор безпеки, а також розширення бази соціальних виплат. Останнє російська влада намагається хоч якось компенсувати заморожуванням виплат, затримками пенсій та іншими заходами, але навряд чи це сильно допоможе — у стратегічній перспективі Росія (утім, у нас ці проблеми схожі) це "старіюча країна". Складно не погодитися з Е.Лукасом, який каже, що правління Путіна ввійде в історію як "жахливий період, коли Росія прийшла до зовнішньої ізоляції та внутрішньої відсталості".

Прогноз по Московії. А можливо — й гірше: Лорен Гудрич зі Startfor зазначає, що в історії Росії майже всі лідери, які перебували на стику спочатку економічного зростання, а потім погіршення економічної та політичної ситуації, швидко перетворювалися зі "спасителів нації" на її катів. Іван Грозний, Йосип Сталін — лише найбільш помітні фігури в цьому ряду. І Путін має всі шанси запам'ятатися як людина, яка повернула Росії жахіття опричнини. Судячи з того, що до знову встановлюваних пам'ятників Сталіну додаються пам'ятники Івану Грозному, сам Путін відчуває цю перспективу дуже добре.

Тактика Кремля. Змінити ситуацію (або хоча б частково сповільнити її розвиток) може розв'язання санкційної проблеми та відновлення якщо не довірчих (про це в довгостроковій перспективі говорити не доводиться), то бодай економічно раціональних відносин із Заходом — очевидний тактичний пріоритет російського керівництва. А зробити це без владнання української кризи — неможливо.

Запитання до України про майбутнє Московії. Проблеми економічного та політичного розвитку Росії ставлять перед нами й інше запитання: яким буде майбутнє Росії при збереженні поточних тенденцій? Чого можна очікувати від нашого "стратегічного противника" на середньо- і довгострокову перспективу? Якої моделі держави (а отже й дій цієї держави) слід очікувати?

Оцінка моделі Московії. Контури цієї держави, яка розпочала "модернізацію в минуле" (при заявлених цілях "розвитку" — повернення до моделей "минулого") стають дедалі чіткішими. І контури ці дуже тривожні.

Політичні прогнози по Московії. Політична модель явно рухається у бік не просто подальшого авторитаризму, а квазімонархічної форми правління а-ля "СРСР", але насправді в його гіршій реалізації — бо навіть там існували стримування і противаги в особі Політбюро ЦК КПРС, а "нова-стара" модель Росії подібного явно не передбачає. Поява "дорогого Леоніда Ілліча" з іншими ініціалами — питання дуже близької перспективи.

Чекістсько-церковний альянс. На цьому тлі стурбованість викликає й чекістсько-церковний альянс, який дедалі агресивніше набирає силу в Росії. Церква все активніше втручається у справи держави, має власні воєнізовані підрозділи, а сама релігійна складова чимдалі ближча до такого собі радикального православного фундаменталізму (що ілюструє діяльність різноманітних "казачьих" підрозділів у Донбасі). Однак особливості російських політичних традицій явно призведуть до появи не так "православного ядерного аятоли Кіріла", як "православного ядерного аятоли Путіна".

Захід і нинішня Московія. Цікаво, чи готовий буде Захід мати справу з таким "партнером", і як довго він очікуватиме аналога 4 листопада 1979 року, але тепер — у Москві? А перспектива цього досить виразна й загрозлива. І чи готовий Захід "умиротворяти" й "шукати компроміси" з потенційними релігійними фундаменталістами, в яких у розпорядженні другий за потужністю ядерний арсенал у світі і які вже зараз демонструють повну зневагу до міжнародного права?

Матеріалізація привидів війни в Московії. При цьому Росія активно готує населення до "неминучої" війни з "агресивним блоком НАТО", розгортаючи у своїх медіа войовничу риторику на якісно новому рівні. Але якщо в попередні роки це стосувалося тільки медіанакачування населення, то сьогодні дедалі частіше пропаганда починає даватися взнаки "на землі" — уточнюються продуктові норми на випадок війни, проводиться масштабна перевірка системи сховищ, поновлюються заняття з цивільної оборони. Якщо ескалація напруги не зупиниться (навіть якщо це робиться для простого залякування), то момент, коли вона випадково вийде з-під контролю і почне впливати на їхніх ініціаторів, — лише справа часу.

Україна: майбутнє "Мінська-2"

 

У першу мить переляку нам лізуть у голову всілякі дурниці, але варто трохи подумати — і все стає на свої місця.

Ф.Кафка. "Замок"

 

Оцінка «Мінських домовленостей». Мінські угоди залишаються каменем спотикання для всіх сторін. При цьому складно заперечувати, що ситуація для України в момент їх ухвалення могла скластися набагато гірше. Ухвалені в умовах важких переговорів заради необхідності зупинити гарячу фазу гібридної війни, нині вони виявляються для всіх "валізою без ручки". Політична риторика всіх учасників про безальтернативність "Мінська-2" для процесу мирного врегулювання стратегічно не так сприяє йому, як стримує, оскільки заганяє ситуацію у вузький коридор рішень, які однаково не влаштовують усіх. Тим паче що не можна заплющувати очі на очевидне: Мінські угоди не просто недосконалі (це було зрозуміло ще в момент їх підписання), а й не відображають дуже мінливої міжнародної ситуації. 

Оцінка Донбасу. Нині, коли наші західні партнери дедалі більше зайняті внутрішніми проблемами, "Мінськ-2" замість "вирішення" перетворюється на "проблему". Власне, як ми й передрікали: Донбас для всіх його учасників став "чорною дірою", яка не відпускає кожного, хто в неї потрапляє.

Перспектива «Мінських домовленостей». Однак знайти вихід з "мінського тупика" можна. Але для цього потрібно пройти цей шлях до кінця. Трансформації угод, зміни підходу до їхньої суті й логіки не відбудеться доти, доки всі можливості діалогу не буде вичерпано. Президент України запропонував один з напрямів — Дорожню карту з чіткими й зрозумілими термінами та відповідальними за її виконання. Чи буде ця ініціатива успішною? Раціонально вона логічна й здійсненна. Але чи буде вона успішною з нашими нинішніми партнерами за мінським столом? Та в кожному разі йти цим шляхом потрібно. У політичному сенсі дійти до тупика "Мінська-2" означає зовсім не впертися в стіну — це означає побачити, що за нею теж є простір для рішень. Але щоб іти до нових можливостей політичного врегулювання, потрібно все ж таки пройти цей шлях до кінця.

Прогноз. Принаймні далекоглядно було б готуватися до того, що з 2017 року багато обставин політичного врегулювання конфлікту на Сході України може змінитися, а отже — ми маємо потребу в адекватному підготовчому етапі до цього процесу.

Завдання України. Безперечно, нам потрібні заготовки на випадок згоди сторін переглянути (швидше — уточнити) "Мінськ-2" і вийти на новий формат домовленостей. Необов'язково це виглядатиме радикально, але підготуватися до такого розвитку подій мусимо. Насамперед — переосмисливши Мінські угоди і зрозумівши, в якій формі вони для нас стануть прийнятними. У нинішній їхній редакції вони, по-перше, явно (особливо в пунктах 4, 9 і 11) призводять до порушення територіальної цілісності та суверенітету України, що суперечить не тільки національним інтересам України, а й Декларації глав держав "нормандської четвірки" від 12 лютого 2015 року. І, по-друге, про що вже неодноразово казала українська сторона, проведення виборів до відновлення контролю над кордоном є безглуздим. Однак, навіть не виходячи з логіки "Мінська-2", частина його положень може бути модернізована, щоб документ став реальнішим у частині його фактичного, а не теоретичного виконання. Наприклад, нам слід прямо зафіксувати в оновленій угоді порядок проведення виборів і встановлення контролю над кордоном (спочатку контроль — потім вибори). Також для практичної реалізації пунктів про порядок місцевого самоврядування сторони мають не вимагати від України переписати свою Конституцію, а обговорювати суть Закону України "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО". Те саме щодо амністії: абсурдні спроби "керівників" "ДНР"—"ЛНР" (а де-факто — Росії) витребувати повну амністію — є безглуздими, бо суперечать усій міжнародній практиці. І, звичайно, слід розглядати можливість розширити кількість учасників переговорів за рахунок США, ЄС, країн — підписантів Будапештського меморандуму. Утім, шанси на таке розширення досить примарні: зараз ні Росія, ні Берлін із Парижем цього явно не хочуть. Але як поведуться ці країни після виборів — питання неоднозначне.  Крім того, нам потрібна ґрунтовніша підготовка стратегічного рівня, без якої всі наші бажання й вимоги так і залишаться напрацюваннями на аркушах паперу, без шансу потрапити за стіл великих переговорів.  І хоча варто погодитися з тим, що стратегічно ситуація "грає" на Україну, але важливо уточнити: грає не абстрактно, а лише за активної діяльності самої України. І діяльність ця виражається у простій, але від цього не менш безжальній істині: "Допоможи собі сам". Запорука нашої перемоги (утім, навряд чи слово "перемога" доречне в даній ситуації — гібридні конфлікти ставлять питання не про перемогу, а про підтвердження суб'єктності держави та її стійкості: політичної, економічної, військової, інформаційної) — модернізація та стабілізація внутрішньополітичних і, що навіть важливіше, — внутрішньоекономічних процесів. Та й для нас питання частіше стоїть у категорії не "виграти", а — "не програти" (що не одне й те саме). Слабка держава — "червона ганчірка" для агресора, бо вона неспроможна вирішувати свої внутрішні проблеми і дати відсіч загрозам зовнішнім. Відтак агресор не може собі відмовити в задоволенні реалізувати свої реваншистські плани за рахунок такої країни. Тим паче що сьогодні ми перебуваємо на перетині відразу трьох криз: фінансово-економічної, державно-політичної та геополітичної. Однак без вирішення перших двох надій на вирішення третьої — небагато.

Ключова ідея України. Тому стратегічне вирішення "Мінська-2" навіть не в руках Путіна, Меркель, Олланда чи інших зовнішніх учасників — воно в наших руках. Але тільки за умови, що ми зможемо забезпечити свій стабільний розвиток і свою боєздатність. А боєздатна армія нам потрібна не тільки для вирішення нинішніх проблем. Як зазначив начальник генштабу Сухопутних військ США М.Міллі, "війни між державами навряд чи залишаться тільки в підручниках історії". А отже — мусимо бути постійно готовими існувати в цій гоббсіанівській реальності.

Завдання України. І в цьому новому світі наша модель системи національної безпеки має стати гнучкішою. Гібридні загрози апріорі є середовищем динамічним, і реагувати на них шляхом виключно традиційним майже неможливо. Маємо розуміти, що швидкість реагування на постійну імпровізацію та надзвичайну організаційну адаптивність противника стає критично важливим показником спроможності держави дати ефективну відповідь на агресію.

Ключові завдання України. Розвідка і контррозвідка — наші очевидні пріоритети розвитку на даному етапі. Цю тезу повторюють часто, але в реальності процес іде дуже повільно. При цьому слід розуміти, що в межах нинішнього законодавства саме розвідувальні й контррозвідувальні органи володіють чи не найбільшою свободою дій, а отже — потенційно є найбільш адаптивними державними структурами, спроможними реагувати на актуальні загрози швидко і з найменшим формалізмом. Це та ділянка сектора безпеки та оборони, на якій ми повинні нині особливо зосередитися.  Оновлена мета модернізації системи національної безпеки — це, звичайно, забезпечення стійкості. Причому стійкості не тільки держави як системи державних органів і політики, яку вони реалізовують, а стійкості самого суспільства до гібридних загроз. Адже саме суспільство тепер стає і об'єктом атаки, і суб'єктом відповіді на неї. Суспільство може як посприяти діяльності агресора, так і дати йому дуже жорстоку відсіч. Останнє свідчить і про необхідність, у рамках нової ідеології функціонування системи національної безпеки, переосмислити роль і місце в ній недержавних учасників. Ці структури й сьогодні роблять чимало важливого для допомоги державі. Але модель співробітництва усе ще не складається. Тим часом саме недержавні учасники дозволяють зробити досить консервативну систему національної безпеки гнучкішою та більш адаптивною, оскільки не стримуються формальними бюрократичними правилами й приписами. До речі, багато в чому за рахунок цього діє й Росія — використовуючи приватні військові компанії та інші недержавні структури. 

Як висновок.Наближення геополітичної точки біфуркації — важливий момент не тільки для великих держав, а й для України. Від того, як Європа, США і Росія її пройдуть, залежатиме нова конструкція світового порядку. А отже — це безпосередньо вплине й на Україну.  Україна виявляється безпосередньо втягнутою в це перебудовування. Такі проблеми, як війна на Сході України, реваншистська Росія, сирійський конфлікт, мігрантські кризи, складні процеси в ЄС — усе це й формує новий світовий порядок. Ключове питання в тому, будемо ми при цьому тлом означеного процесу чи одним із суб'єктів.  Якщо ми хочемо не просто приймати як даність ухвалені рішення про нашу долю (а також пасивно очікувати моменту, поки Європа виявиться спроможною не просто усвідомити повноцінно загрозу, що йде від Росії, а й почати формувати свою "гранд-стратегію"), а активно впливати на цей процес, не просто пропонувати, а й продавлювати рішення, які відповідають інтересам не інших країн (як союзників, так і недругів), а нашим національним інтересам, то наш шлях тільки один — формування сильної держави з адаптивною системою національної безпеки. Саме це є запорукою нашої безпеки, а не будь-які зовнішні домовленості. І саме це є запорукою ефективного просування шляхом "Мінська-2", який явно потребує істотної трансформації, щоб стати не просто набором фраз на папері, а реальною картою мирного врегулювання.

Сутність національних інтересів України – реалізація статусу геополітичного, геоекономічного, геофінансового, геобезпекового, геодуховного, геогуманітарного і геоінформаційного центру країн Балто-Чорноморської смуги, Східної Європи та Кавказу.

Місія України – багата демократична країна з потенціалом Франції або Німеччини.

Українська мрія – рівність можливостей здобуття якісної освіти і отримання доступної медичної допомоги для повної самореалізації, як громадянина-господаря, власника в Український незалежній державі, яка ефективно забезпечує права і свободи громадян, оборону і безпеку країни.

Майбутній статус України. Україна за своїм потенціалом має увійти до клубу двох багатих держав Європи – Франції та Німеччини.

Шляхи досягнення статусу України, як багатої європейської держави – реалізація плану «Порошенка-Трампа-Меркель» (сучасний «План Маршала») по залученню висококваліфікованих американських, німецьких, французьких, канадських, британських, шведських, австралійських та ін. управлінців на всіх рівнях і у всіх сферах життя та достатніх фінансових ресурсів для проведення потужної модернізації країни. Її умовами є запровадження протекціонізму до іноземних товарів у послуг, які можуть нести реальну загрозу індустріалізації економіки України.

Сутність «Плану Маршала» для України полягає «…у дотриманні стратегії субсидування й протекціонізму, відступаючи від сільського господарських видів економічної діяльності й переходячи до промисловості й високих технологій…» [1, с.271]. Існує півтисячерічний «…мудрий досвід про зв'язок між багатством, цивілізацією і міськими видами економічної діяльності…» [1, с.263].

Дії українського уряду по впровадженню «Плану Маршала»:

1.     Жорсткий протекційний захист власного ринку від будь-яких дій по ослабленню темпів власної індустріалізації та розгортання реальної зони вільної торгівлі з тими країнами, які знаходяться в однакових економічних умовах з Україною.

2.     Дієве урядове гарантування тим видам економічної діяльності, насамперед в містах, які створюють найвищу додану вартість. Економічне зростання має забезпечуватися сукупністю капіталу і праці. У зв’язку з цим уряду необхідно максимально захочувати ті види економічної діяльності, які пов’язані із більшим використанням капіталу.

Реальні загрози для модернізації України.

Поспішне впровадження зони вільної торгівлі з ЄС, Канадою та Китаєм, яка може спровокувати секторальну деіндустріалізацію України та зубожіння її громадян.

Ознаки загроз:

1.     Суцільне наповнення українського ринку високотехнологічними товарами, що провокує закриття або відсутність розвитку українських підприємств (автомобільна, суднобудівна, машинобудівна галузі, виробництво побутової техніки, сучасних засобів телекомунікації та ін.).

2.     Розкручування українськими та закордонними ЗМІ України, як аграрної держави, що є прямим шляхом до постійного сировинного придатку розвинених країн.

3.     Поширення експертних думок німецьких фахівців щодо зростання контрабанди лісу у зв’язку із забороною Україною експорту лісу-кругляку. Це є прямим проявом колоніального мислення та інформаційним тиском для реалізації Україною статусу сировинного придатку ЄС.

Сутність дій Московії, шовіністів Польщі, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини та ін. Повернення колоніального стану України на основі створення суцільних «воронок» смерті для українського суспільства, держави та українських громадян. «Межі московинської (авт.) мови – це межі Московії (авт.)». Л.Путіна [4]. «Ми будемо захищати московинів (авт.) всіма доступними методами, включаючи військові» - із виступу Д.Мєдвєдєва та В.Путіна у телезверненнях щодо мотивів окупації частини території Грузії та України.

Інструменти створення Московією «пустель смерті» для держави і громадян України.

1.     Московинська мова, культура, ЗМІ, бізнес-середовище, державні і приватні установи, інтернет-ресурси, практично кожен громадянин Московії, свідомі і несвідомі представники «п’ятої колони» із числа власників українських паспортів в усіх сферах суспільного життя. Сутність «пустелі смерті» для української мови і культури в центрі м.Києва викладено в статті Д.Мейса «Пристрелити собаку» [2, 174-175] (дод.Б).

2.     Населення України – носії промосковинського совка, комуно-терористичний кримінал, ідеологи «московинського світу», військові злочинці із числа московин, які є громадянами Московії, або носіями паспортів України незалежно від місць проживання; всі без виключення представники органів місцевої влади в Україні, державних і комунальних закладів, які є реальними носіями московинського світу.

Традиційна димова завіса Кремля ХХ-ХХІ ст. «В Україні живуть фашисти якими править хунта… всі вони націоналісти і прєдателі». Їх необхідно знищити і звільнити від них «нашу зємлю».

Що означає «братній український народ» у головах кожного московита. Це особи, які мають паспорт громадянинаУкраїни, є політичними московинами та носіями «вірусу смерті» українського народу, держави та суспільства. Вони не послуговуються в публічних місцях українською мовою, не визнають українську культуру, історію та державність. В умовах війни така поведінка є сприятливою для формування світогляду військових злочинців.

Сутність збереження і розширення Кремлем «пустель смерті» для українського народу. Перетворення в пустелю всю Україну на основі легалізації тероризму в Донбасі і Криму шляхом нав’язування свого бачення «мінських домовленостей» та міжнародного права.

Стратегія України і європейських держав:

1.     Реальне визнання окупованими окрім Криму неконтрольованих українською владою територій Донбасу.

2.     Запровадження міжсекторальних санкцій по горизонталі і вертикалі в усіх без виключення сегментах економіки Московії. Їх метою має стати фінансове унеможливлення продовження зухвалої окупації території України та вивід московинських військ за її межі.

Дії українських громадян:

1.     Щоденно конкретними справами підтверджувати високе звання громадянина України на роботі, в побуті, на відпочинку.

2.     Створювати потужні науково-аналітичні центри по розробці і оптимальній реалізації національних інтересів України в усіх сферах по кардинальному нарощуванні національного багатства, сили, стійкості українського суспільства, держави, кожного громадянина.

3.     Здійснювати щоденний ефективний тиск на всі рівні влади, державні і комунальні установи по здійсненню системних дій на користь національних інтересів України. Критерієм правильності цих дій є посилення єдності влади і громадян, помітне зростання багатства країни, суспільства і кожного громадянина.

4.     Реалізувати серію проектів «Велика Україна» по доведенню до кожного українця, який проживає на території держави та українських етнічних землях місця України як третьої за багатством, після Німеччини та Франції, європейської держави. Актуальним при цьому є розкриття щоденних кроків для досягнення цих цілей. Насамперед це стосується поглибленого вивчення та послуговування українською мовою, створення високої частки доданої вартості при виробництві товарів та послуг.

5.     Актуальним для України є застосуваннягромадянами корейського досвіду захисту культурного простору від окупаційного втручання [3] (дод. В).

6.     Створення «Українського фонду взаєморозуміння», як фінансової бази українського тесту для осіб які стали жертвами інформаційної війни Кремля та не скоювали військових злочинів. Його сутність має полягати в доведенні до всіх мешканців окупованих українських територій в Криму і на Донбасі про можливість отримання щомісячної гідної винагороди у випадку відмови від підтримки окупантів, з наданням можливості пройти навчання для наступного створення власного підприємства за місцями проживання.

Дії Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України:

1.     Здійснення щоденних системних кроків по посиленню української держави і суспільства. Це має базуватись на успішних діях по модернізації країни та виконанні зобов’язань і домовленостей, які відповідають національним інтересам України.

2.     Створення при Президентові України групи системних аналітиків – думаючих танків» – В.Горбуліна, А.Гальчинського, Д.Шерра, К.Більда, Д.Камерона, Т.Ебботта, Б.Клінтона, Д.Буша мол. та ін. по щоденному продавлюванню національних інтересів України.

3.     Усвідомлення сутності власної місії конкретними діями щоденно нарощувати багатство держави, громадян, боєздатність і безпеку країни.

4.     Створення сучасних розвідувальних та контррозвідувальних служб на основі впровадження новітніх технологій по залученню, за домовленістю із урядами США, Канади, Великої Британії, Ізраїлю, Австралії та ін., українців, які мають високий фаховий рівень у питаннях протидії розвідувально-терористичний діяльності Кремля.

5.     Створення сучасних науково-дослідних інститутів, спроможних розробляти і реалізовувати проекти «Велика Україна» в усіх сферах суспільного життя.

6.     Створити умови для кристалізації українських державників в Україні та в усіх державах світу, насамперед вихідців з України, які готові реалізовувати проекти українського державотворення за стандартами передових країн. Насамперед в Криму, Донецькій та Луганській областях.

7.     Надати повну свободу дій НАЗК, НАБУ, ДБР, ГПУ, СБУ, МВС для кардинального очищення державного і суспільного організму від криміналу олігархату та Кремля, насамперед у питаннях корупції.

8.     Кабінету Міністрів України затвердити «Хартію української мови». Згідно з нею необхідно створити «Українську комісію із розвитку української мови» та «Найвищу раду української мови». До їх завдань слід віднести: визначення і проведення державної політики стосовно офіціалізації термінології і українізації державного врядування та бізнесу; стеження за мовною ситуацією в Україні; щоб українська мова була звичайною і повсякденною мовою роботи, комунікацій, торгівлі та бізнесу; в цивільному управлінні і на підприємствах; надавати допомогу та інформувати цивільне управління, напівдержавні установи, підприємства, об’єднання і фізичних осіб стосовно виправлення і збагачення розмовної та писемної української мови; створювати науково-дослідні програми для застосування законодавчих вимог та ін. [3].

Дії українців у міжнародної спільноти:

1.     Проведення у всіх країнах світу постійно діючих виставок в гуманітарній, історичній, економічній, інформаційній сферах на тему: «Що дала Європі Україна», «Що дала Україна світу».

2.     Запровадити «український тест» в усіх країнах світу щодо відділення «п’ятої колони» Кремля на основі дослідження відношення до анексії Криму та окупації Донбасу.

Дії Служби безпеки України. Запровадити новітню систему контррозвідувального захисту громадян, державних, комунальних та приватних установ від носіїв кремлівського світу не допускаючи їх перетворення у військових злочинців.

 

Література:

1.     Е.С.Райнерт. Як багаті країни збагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними. К.: Темпора, 2014 – 444с.

2.     Д.Мейс. Україна: матеріалізація привидів. К.: «Кліо», 2016 – 688 с.

3.     Д.Фішман. Не кидайте свою мову напризволяще. К.: «К.І.С», 2009 – 196 с.

4.     Василенко В. Генеза і мета спецоперації проти української мови [Електронний ресурс] / В. Василенко // Український тиждень. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://tyzhden.ua/Politics/82032.

 

Додатки А-В.

 

З повагою,                                                                                      О.П.Корнійчук

 

 

Додаток А

 

В.Горбулін «Точка біфуркації».

Дзеркало тижня №41(287), 2016 - с.1, 4.

 

Починаючи з певної точки, повернення вже неможливе.  Цієї точки треба досягти.

Ф.Кафка

Нині ми перебуваємо у своєрідній переломній точці відносно не тільки конфлікту на Сході України, а й багатьох міжнародних процесів, які, серед іншого, впливають і на логіку розвитку подій української ситуації.

Ми з усією очевидністю наближаємося до своєрідної точки біфуркації — якогось нового стану, за яким, можливо, відкриється новий горизонт рішень. Багато в чому це залежить від того, як міжнародні учасники пройдуть цей переломний момент, які висновки для себе зроблять і чи сформують нові стратегії для ситуації, що змінилася. Однак, судячи з усього, знайти рішення для владнання конфлікту в Донбасі без проходження цієї невидимої точки неможливо — її проходження означатиме вихід за межі поточної логіки, а отже — можливість шукати і пропонувати рішення, компроміси, варіанти. Фактично після проходження цієї точки своєрідна "спіраль дій та очікувань" почне стрімко розкручуватися. Цікаво, що у процесі проходження цієї точки перебуває не так Україна, як інші учасники миротворчого процесу — США, Німеччина, Франція і Росія.  І саме тому ми повинні активніше вивчати цю нову реальність. Попри те що окремі українські експерти і колишні політики наполягають, що реалії глобального рівня не впливають на події в Криму й Донбасі, мислити в такій парадигмі — очевидний глухий кут. Без аналізу і розуміння змін, що відбуваються на міжнародному рівні, нам не вдасться повною мірою владнати конфлікт на Сході країни і зрозуміти мотивації залучених у процес учасників.  Думати інакше — означає приректи себе на поведінку відомих сліпих мудреців з давньої індійської казки, які вивчали слона по частинах і на дотик. "Стратегії" (стратегії в лапках, бо за такого підходу вони є, швидше, "стратегічним шкідництвом", а не рішенням), що з'являються з такої логіки, прогнозовано відмовляються працювати або працюють зовсім інакше, ніж це було задумано. Остання зустріч "нормандської четвірки", заяви її учасників і спроба повернути мінський процес у конструктивне русло — усе це свідчить про намір іще раз, напередодні 2017 року, вдихнути нове життя в "Мінськ-2".  Причому спроба напередодні серйозних трансформацій. Європа, Росія і Україна, по суті, востаннє намагаються ввійти в ту саму воду двічі. Не виключено, що це може й вдатися. Проте навряд чи "надія" — ефективний супутник державного планування. А от аналіз поточного стану, прогноз розвитку і підготовка до різних варіантів розвитку ситуації — цілком.  А це означає, що Україна мусить краще зрозуміти своїх союзників і опонентів, щоб не допустити "розчинення" наших національних інтересів у хвилях чужих цілей та очікувань. І в новій реальності, яка може стрімко настати у 2017 році. Франція і Німеччина: в очікуванні "гранд-стратегії"

 

Невпевненість зруйнувала стільки можливостей...

Еріх Марія Ремарк

 

Логіка дій лідерів Франції та Німеччини щодо ситуації в Україні та шляхів її вирішення на даному етапі підпорядкована вочевидь двом обставинам — ситуативній і стратегічній. Ситуативна пов'язана з майбутніми виборами в цих країнах (2017 року в Німеччині відбудуться парламентські вибори, у Франції — президентські) і дуже непростим політичним становищем нинішніх керівників Франції та Німеччини.  Виходячи з поточних рейтингів, переобрання Ф.Олланда на посаду президента — подія досить малоймовірна. Отже, основні політичні бої розгорнуться між іншими кандидатами. У тому числі — між Н.Саркозі (який абсолютно відкрито й послідовно підтримує ідею скасування санкцій та відновлення відносин з Росією), Аланом Жюпе (який налаштований значно критичніше до Росії та її діяльності) та іншими потенційними кандидатами. Однак хоч хто у підсумку стане президентом — зовнішня політика Франції явно буде скоригована, а новий президент навряд чи захоче втягуватися в Мінський процес без чіткого розуміння, чим і коли він закінчиться.  Трохи інша ситуація в Німеччині, де, попри розбіжності поглядів ключових партій на мігрантську кризу, альтернативи Ангелі Меркель як канцлеру, схоже, й немає. Але це не означає, що якщо її мандат буде підтверджений, її ставлення до України залишиться таким самим. Тим паче що новий Бундестаг цілком може поповнитися депутатами, які виступають за підтримку відновлення відносин з Росією (та ж таки партія "Альтернатива для Німеччини"). Тобто навіть при збереженні А.Меркель своєї посади вона може бути змушена коригувати свої внутрішньо- та зовнішньополітичні пріоритети відповідно до нових політичних реалій, які складуться.  Стратегічна ж обставина зумовлена проявом двоєдиної внутрішньої кризи, яка спостерігається на Заході. З одного боку, це поступове усвідомлення неможливості довіряти Росії як повноцінному суб'єкту світової політики, з іншого — усвідомлення неефективності "політики умиротворення", до якої Захід у тій або іншій формі тяжів у своїх відносинах з Росією. "У США і Європі питання про те, що робити з Росією, далеко не вирішене, — пише впливова британська газета The Guardian (25.10.2016), — що Путін, імовірно, й надалі використовуватиме у своїх інтересах".  Це не тільки безпосередньо впливає на позиції основних європейських країн щодо українського питання, а й не сприяє загальноєвропейській єдності. Показовою є ситуація з неготовністю Європи запровадити проти Росії додаткові санкції за бомбардування Алеппо в Сирії — навіть попри нібито наполегливе бажання домогтися цього з боку Франції, Німеччини та Великої Британії. Однак позиція прем'єр-міністра Італії (за негласної підтримки цілої низки інших європейських країн) стала достатньою підставою для відмови від цієї ідеї. Це свідчить про те, що до виборів у Німеччині і Франції (а також, мабуть, у США) "помірковані" європейські держави (де-факто — ті, які роблять ставку на розвиток співробітництва з РФ, якщо дії РФ прямо не загрожують їхнім країнам) намагатимуться змінити загальну політичну лінію ЄС. Утім, це стосується інтересів не тільки "поміркованих". Наприклад, фінансові інститути Британії, попри всю жорстку риторику британського керівництва, усе ще "крізь пальці" дивляться на походження грошей їхніх російських клієнтів, по суті перетворюючи Британію на велику "пральню" для російських олігархів. Остання зустріч "нормандської четвірки" досить чітко показала вплив усіх цих обставин на загальний процес: у Заходу на даний момент немає геостратегічних "червоних ліній", які окреслюють можливі межі поступок щодо сфер впливу Росії. У результаті Захід (а особливо Європа) дедалі більше скочується на оперативно-тактичний рівень політико-дипломатичних переговорів і політико-адміністративних проектів. Тобто на рівень, де Росія традиційно сильніша. Те, що виразна стратегія з'явиться в Європи (насамперед у Франції та Німеччини) до проведення виборів, — сумнівно. Поки Європа не пройде цей шлях до кінця і не вийде з цього циклу, важко розраховувати на те, що хтось з європейських лідерів справді серйозно обмірковуватиме стратегію своєї поведінки стосовно Росії (і не тільки стосовно неї). Не варто тішити себе тим, що нинішня політика Європи (з усіма санкціями, висловленням обурення, розмовами про нову посилену місію ОБСЄ) — це частина якоїсь "гранд-стратегії" Європи. Якщо об'єктивно подивитися на поточну ситуацію, неважко помітити, що це були лише спроби обережно стримувати ситуацію, не роблячи різких кроків. Насправді формувати стратегію ніхто ще навіть не брався. Сьогодні європейські аналітичні центри лише на стадії осмислення нової реальності та вироблення окремих рекомендацій керівництву країн, як слід поводитися в нових умовах. Для України ситуація навіть трохи простіша (хай як цинічно це звучить): стан війни з Росією зумовлює необхідність вирішувати питання фізичного виживання країни, що й визначає основний лейтмотив нашої "великої стратегії". Європейці ж важко змінюють своє ставлення до ситуації. Утім — у ритмі, що є традиційним для європейської бюрократії, яка ухвалює рішення довго, але яку потім складно збити з затвердженого курсу. І саме оце прийняття "нового курсу Європи" (яке, цілком імовірно, відбудеться вже наступного року) і стане новою реальністю за точкою біфуркації.  Звідси й серйозна потенційна загроза — якщо новообрані керівники Франції та Німеччини не зроблять висновків з ситуації і думатимуть, що цю нову реальність вони вже прийняли й адаптувалися до неї. Подібний спосіб мислення може бути наслідком лише однієї обставини — невпевненості. Невпевненості в тому, що коли вдаватися до якихось дій — чи не стане гірше? Невпевненості в тому, чи варто визнавати нову реальність? Невпевненості в тому, чи зможуть вони відповісти на ці нові виклики й загрози? Саме ця невпевненість — найгірший ворог Європи і найкращий союзник Росії. Гранично чесно про цю проблему Заходу каже британський політолог Е.Лукас: "Ми — я маю на увазі Захід — стикаємося з проблемами у відносинах з ним (В.Путіним. — В.Г.), часто йому програємо не тому, що ми об'єктивно слабкі, а тому що ми слабовольні…" Росія: економіка — ніщо, велич — усе

 

Норми видачі знову було скорочено для всіх, крім собак і свиней. Зрівнялівка, пояснив Визгун, суперечить принципам анімалізму.

 

Дж.Орвелл. "Скотарня"   Цілі й стратегії Росії в затіяному нею глобальному (проти Європи й США) і локальному (проти України) протистоянні вже неодноразово описані. Однак поточний момент вносить певні уточнення в цей процес, і насамперед — через базові невідповідності між політичними бажаннями російського правлячого класу та реаліями економічного стану Росії. Як правильно зазначають багато оглядачів та експертів, для Росії пріоритетом є безпека й велич (як фактор високої легітимності влади), а не економіка. Для Росії статус "регіональної наддержави" (з відповідною геополітичною "ексклюзивністю"), доповнений "повагою" (як мінімум умовною) до своїх глобальних амбіцій, які реалізуються в посиленні присутності на Близькому та Середньому Сході, є важливішим фактором, ніж ті "абстрактні" 40% росіян, яким, згідно з результатами дослідження Вищої школи економіки РФ, не вистачає грошей на одяг та їжу. Це породжує й ірраціональний (у розумінні європейських держав, але зрозумілий у логіці антилюдської та антисоціальної російської держави) феномен: супутній збиток від економічних санкцій викликає в російських чиновників, швидше, кураж, ніж жаль. При цьому Росія явно шукає якийсь аналог "Гельсінського заключного акта 2.0". За невисловленою думкою російського "яструбиного" істеблішменту, це явно вирішило б усі проблемні ситуації та позначило нові правила гри.  Проблема в тому, що, крім бажань Росії, для подібного немає підстав. І найменше їх з урахуванням ситуації в російській економіці — її стан і довгострокові тренди розвитку слід узяти до уваги більш прискіпливо. Сьогодні капіталізація всього ринку акцій менша, ніж в Amazon. На тлі санкцій продовжує падати частка російського ВВП у загальносвітовому балансі — до 2020 року очікується, що вона становитиме 2,6%. Із втратою ж економічної та фінансової значимості у світовому масштабі в Росії залишається єдина можливість — грізно "брязкати зброєю".  Це призводить і до падіння прямих інвестицій у Росію — у 2015 році, на тлі загальносвітового зростання, в Росії цей показник скоротився на 92%. Мінекономрозвитку РФ констатує, що реальні доходи росіян вийдуть на рівень 2013 року тільки у 2021 році. І ці оцінки ще оптимістичні. На все це накладаються постійне збільшення витрат на весь сектор безпеки, а також розширення бази соціальних виплат. Останнє російська влада намагається хоч якось компенсувати заморожуванням виплат, затримками пенсій та іншими заходами, але навряд чи це сильно допоможе — у стратегічній перспективі Росія (утім, у нас ці проблеми схожі) це "старіюча країна". Складно не погодитися з Е.Лукасом, який каже, що правління Путіна ввійде в історію як "жахливий період, коли Росія прийшла до зовнішньої ізоляції та внутрішньої відсталості". А можливо — й гірше: Лорен Гудрич зі Startfor зазначає, що в історії Росії майже всі лідери, які перебували на стику спочатку економічного зростання, а потім погіршення економічної та політичної ситуації, швидко перетворювалися зі "спасителів нації" на її катів. Іван Грозний, Йосип Сталін — лише найбільш помітні фігури в цьому ряду. І Путін має всі шанси запам'ятатися як людина, яка повернула Росії жахіття опричнини. Судячи з того, що до знову встановлюваних пам'ятників Сталіну додаються пам'ятники Івану Грозному, сам Путін відчуває цю перспективу дуже добре. Змінити ситуацію (або хоча б частково сповільнити її розвиток) може розв'язання санкційної проблеми та відновлення якщо не довірчих (про це в довгостроковій перспективі говорити не доводиться), то бодай економічно раціональних відносин із Заходом — очевидний тактичний пріоритет російського керівництва. А зробити це без владнання української кризи — неможливо. Проблеми економічного та політичного розвитку Росії ставлять перед нами й інше запитання: яким буде майбутнє Росії при збереженні поточних тенденцій? Чого можна очікувати від нашого "стратегічного противника" на середньо- і довгострокову перспективу? Якої моделі держави (а отже й дій цієї держави) слід очікувати? Контури цієї держави, яка розпочала "модернізацію в минуле" (при заявлених цілях "розвитку" — повернення до моделей "минулого") стають дедалі чіткішими. І контури ці дуже тривожні. Політична модель явно рухається у бік не просто подальшого авторитаризму, а квазімонархічної форми правління а-ля "СРСР", але насправді в його гіршій реалізації — бо навіть там існували стримування і противаги в особі Політбюро ЦК КПРС, а "нова-стара" модель Росії подібного явно не передбачає. Поява "дорогого Леоніда Ілліча" з іншими ініціалами — питання дуже близької перспективи.  На цьому тлі стурбованість викликає й чекістсько-церковний альянс, який дедалі агресивніше набирає силу в Росії. Церква все активніше втручається у справи держави, має власні воєнізовані підрозділи, а сама релігійна складова чимдалі ближча до такого собі радикального православного фундаменталізму (що ілюструє діяльність різноманітних "казачьих" підрозділів у Донбасі). Однак особливості російських політичних традицій явно призведуть до появи не так "православного ядерного аятоли Кіріла", як "православного ядерного аятоли Путіна". Цікаво, чи готовий буде Захід мати справу з таким "партнером", і як довго він очікуватиме аналога 4 листопада 1979 року, але тепер — у Москві? А перспектива цього досить виразна й загрозлива. І чи готовий Захід "умиротворяти" й "шукати компроміси" з потенційними релігійними фундаменталістами, в яких у розпорядженні другий за потужністю ядерний арсенал у світі і які вже зараз демонструють повну зневагу до міжнародного права? При цьому Росія активно готує населення до "неминучої" війни з "агресивним блоком НАТО", розгортаючи у своїх медіа войовничу риторику на якісно новому рівні. Але якщо в попередні роки це стосувалося тільки медіанакачування населення, то сьогодні дедалі частіше пропаганда починає даватися взнаки "на землі" — уточнюються продуктові норми на випадок війни, проводиться масштабна перевірка системи сховищ, поновлюються заняття з цивільної оборони. Якщо ескалація напруги не зупиниться (навіть якщо це робиться для простого залякування), то момент, коли вона випадково вийде з-під контролю і почне впливати на їхніх ініціаторів, — лише справа часу.

Україна: майбутнє "Мінська-2"

У першу мить переляку нам лізуть у голову всілякі дурниці, але варто трохи подумати — і все стає на свої місця.

Ф.Кафка. "Замок"

 

Мінські угоди залишаються каменем спотикання для всіх сторін. При цьому складно заперечувати, що ситуація для України в момент їх ухвалення могла скластися набагато гірше. Ухвалені в умовах важких переговорів заради необхідності зупинити гарячу фазу гібридної війни, нині вони виявляються для всіх "валізою без ручки". Політична риторика всіх учасників про безальтернативність "Мінська-2" для процесу мирного врегулювання стратегічно не так сприяє йому, як стримує, оскільки заганяє ситуацію у вузький коридор рішень, які однаково не влаштовують усіх. Тим паче що не можна заплющувати очі на очевидне: Мінські угоди не просто недосконалі (це було зрозуміло ще в момент їх підписання), а й не відображають дуже мінливої міжнародної ситуації.  Нині, коли наші західні партнери дедалі більше зайняті внутрішніми проблемами, "Мінськ-2" замість "вирішення" перетворюється на "проблему". Власне, як ми й передрікали: Донбас для всіх його учасників став "чорною дірою", яка не відпускає кожного, хто в неї потрапляє. Однак знайти вихід з "мінського тупика" можна. Але для цього потрібно пройти цей шлях до кінця. Трансформації угод, зміни підходу до їхньої суті й логіки не відбудеться доти, доки всі можливості діалогу не буде вичерпано. Президент України запропонував один з напрямів — Дорожню карту з чіткими й зрозумілими термінами та відповідальними за її виконання. Чи буде ця ініціатива успішною? Раціонально вона логічна й здійсненна. Але чи буде вона успішною з нашими нинішніми партнерами за мінським столом? Та в кожному разі йти цим шляхом потрібно. У політичному сенсі дійти до тупика "Мінська-2" означає зовсім не впертися в стіну — це означає побачити, що за нею теж є простір для рішень. Але щоб іти до нових можливостей політичного врегулювання, потрібно все ж таки пройти цей шлях до кінця. Принаймні далекоглядно було б готуватися до того, що з 2017 року багато обставин політичного врегулювання конфлікту на Сході України може змінитися, а отже — ми маємо потребу в адекватному підготовчому етапі до цього процесу.  Безперечно, нам потрібні заготовки на випадок згоди сторін переглянути (швидше — уточнити) "Мінськ-2" і вийти на новий формат домовленостей. Необов'язково це виглядатиме радикально, але підготуватися до такого розвитку подій мусимо. Насамперед — переосмисливши Мінські угоди і зрозумівши, в якій формі вони для нас стануть прийнятними. У нинішній їхній редакції вони, по-перше, явно (особливо в пунктах 4, 9 і 11) призводять до порушення територіальної цілісності та суверенітету України, що суперечить не тільки національним інтересам України, а й Декларації глав держав "нормандської четвірки" від 12 лютого 2015 року. І, по-друге, про що вже неодноразово казала українська сторона, проведення виборів до відновлення контролю над кордоном є безглуздим. Однак, навіть не виходячи з логіки "Мінська-2", частина його положень може бути модернізована, щоб документ став реальнішим у частині його фактичного, а не теоретичного виконання. Наприклад, нам слід прямо зафіксувати в оновленій угоді порядок проведення виборів і встановлення контролю над кордоном (спочатку контроль — потім вибори). Також для практичної реалізації пунктів про порядок місцевого самоврядування сторони мають не вимагати від України переписати свою Конституцію, а обговорювати суть Закону України "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО". Те саме щодо амністії: абсурдні спроби "керівників" "ДНР"—"ЛНР" (а де-факто — Росії) витребувати повну амністію — є безглуздими, бо суперечать усій міжнародній практиці. І, звичайно, слід розглядати можливість розширити кількість учасників переговорів за рахунок США, ЄС, країн — підписантів Будапештського меморандуму. Утім, шанси на таке розширення досить примарні: зараз ні Росія, ні Берлін із Парижем цього явно не хочуть. Але як поведуться ці країни після виборів — питання неоднозначне.  Крім того, нам потрібна ґрунтовніша підготовка стратегічного рівня, без якої всі наші бажання й вимоги так і залишаться напрацюваннями на аркушах паперу, без шансу потрапити за стіл великих переговорів.  І хоча варто погодитися з тим, що стратегічно ситуація "грає" на Україну, але важливо уточнити: грає не абстрактно, а лише за активної діяльності самої України. І діяльність ця виражається у простій, але від цього не менш безжальній істині: "Допоможи собі сам". Запорука нашої перемоги (утім, навряд чи слово "перемога" доречне в даній ситуації — гібридні конфлікти ставлять питання не про перемогу, а про підтвердження суб'єктності держави та її стійкості: політичної, економічної, військової, інформаційної) — модернізація та стабілізація внутрішньополітичних і, що навіть важливіше, — внутрішньоекономічних процесів. Та й для нас питання частіше стоїть у категорії не "виграти", а — "не програти" (що не одне й те саме). Слабка держава — "червона ганчірка" для агресора, бо вона неспроможна вирішувати свої внутрішні проблеми і дати відсіч загрозам зовнішнім. Відтак агресор не може собі відмовити в задоволенні реалізувати свої реваншистські плани за рахунок такої країни. Тим паче що сьогодні ми перебуваємо на перетині відразу трьох криз: фінансово-економічної, державно-політичної та геополітичної. Однак без вирішення перших двох надій на вирішення третьої — небагато. Тому стратегічне вирішення "Мінська-2" навіть не в руках Путіна, Меркель, Олланда чи інших зовнішніх учасників — воно в наших руках. Але тільки за умови, що ми зможемо забезпечити свій стабільний розвиток і свою боєздатність. А боєздатна армія нам потрібна не тільки для вирішення нинішніх проблем. Як зазначив начальник генштабу Сухопутних військ США М.Міллі, "війни між державами навряд чи залишаться тільки в підручниках історії". А отже — мусимо бути постійно готовими існувати в цій гоббсіанівській реальності. І в цьому новому світі наша модель системи національної безпеки має стати гнучкішою. Гібридні загрози апріорі є середовищем динамічним, і реагувати на них шляхом виключно традиційним майже неможливо. Маємо розуміти, що швидкість реагування на постійну імпровізацію та надзвичайну організаційну адаптивність противника стає критично важливим показником спроможності держави дати ефективну відповідь на агресію.  Розвідка і контррозвідка — наші очевидні пріоритети розвитку на даному етапі. Цю тезу повторюють часто, але в реальності процес іде дуже повільно. При цьому слід розуміти, що в межах нинішнього законодавства саме розвідувальні й контррозвідувальні органи володіють чи не найбільшою свободою дій, а отже — потенційно є найбільш адаптивними державними структурами, спроможними реагувати на актуальні загрози швидко і з найменшим формалізмом. Це та ділянка сектора безпеки та оборони, на якій ми повинні нині особливо зосередитися.  Оновлена мета модернізації системи національної безпеки — це, звичайно, забезпечення стійкості. Причому стійкості не тільки держави як системи державних органів і політики, яку вони реалізовують, а стійкості самого суспільства до гібридних загроз. Адже саме суспільство тепер стає і об'єктом атаки, і суб'єктом відповіді на неї. Суспільство може як посприяти діяльності агресора, так і дати йому дуже жорстоку відсіч. Останнє свідчить і про необхідність, у рамках нової ідеології функціонування системи національної безпеки, переосмислити роль і місце в ній недержавних учасників. Ці структури й сьогодні роблять чимало важливого для допомоги державі. Але модель співробітництва усе ще не складається. Тим часом саме недержавні учасники дозволяють зробити досить консервативну систему національної безпеки гнучкішою та більш адаптивною, оскільки не стримуються формальними бюрократичними правилами й приписами. До речі, багато в чому за рахунок цього діє й Росія — використовуючи приватні військові компанії та інші недержавні структури.  Як висновок Наближення геополітичної точки біфуркації — важливий момент не тільки для великих держав, а й для України. Від того, як Європа, США і Росія її пройдуть, залежатиме нова конструкція світового порядку. А отже — це безпосередньо вплине й на Україну.  Україна виявляється безпосередньо втягнутою в це перебудовування. Такі проблеми, як війна на Сході України, реваншистська Росія, сирійський конфлікт, мігрантські кризи, складні процеси в ЄС — усе це й формує новий світовий порядок. Ключове питання в тому, будемо ми при цьому тлом означеного процесу чи одним із суб'єктів.  Якщо ми хочемо не просто приймати як даність ухвалені рішення про нашу долю (а також пасивно очікувати моменту, поки Європа виявиться спроможною не просто усвідомити повноцінно загрозу, що йде від Росії, а й почати формувати свою "гранд-стратегію"), а активно впливати на цей процес, не просто пропонувати, а й продавлювати рішення, які відповідають інтересам не інших країн (як союзників, так і недругів), а нашим національним інтересам, то наш шлях тільки один — формування сильної держави з адаптивною системою національної безпеки. Саме це є запорукою нашої безпеки, а не будь-які зовнішні домовленості. І саме це є запорукою ефективного просування шляхом "Мінська-2", який явно потребує істотної трансформації, щоб стати не просто набором фраз на папері, а реальною картою мирного врегулювання.

 

Додаток Б

 

Д.Мейс. Україна: матеріалізація привидів. К.: «Кліо», 2016 – 688 с.

 

Пристрелити собаку (с. 174-175)

Тепер поговорімо про російське та українське. Учора я виявив, що одна комп’ютерна фірма (мій допотопний 386-й потребує заміни) відкрила поблизу свій магазин. Я ввійшов туди й запитав українською «лист цін».

«Не понимаю», - відповів продавець по-російському.

На київських вулицях усі настільки звикли до перескакування з мови на мову, що часто забувають, якою з них (чи сумішшю декількох) ведеться розмова. Я подумав, що справа в моєму акценті, і постарався повторити те саме, покращивши свою українську вимову.

«Не понимаю», - і був викликаний керівник.

«Не понимаю», - сказав керівник.

Не маючи відповідного настрою, щоб заговорити по-англійському, я зібрав усі свої знання російської мови і знову попрохав список цін.

«А, тепер зрозумів. Його ще не привезли».

Потім мені спало на думку, що непогано б купити апельсинового соку на сніданок. Я зайшов до найближчого гастронома й спитав «апельсиновий сік».

«Не понимаю», - відповів продавець далеко не бездоганною російською.

Я знову вирішив, що справа в моєму акценті, і повторив як можна чіткіше, але відповідь була такою самою. Коли я перейшов на дещо забуту мною російську мову, все стало ясно, і я отримав свій сік.

«Будь ласка, мені дві пачки червоного “Мальборо”», - попрохав я продавця в кіоску. І вона негайно простягла мені «Лайте». Я почав гніватися й навіть підвищив голос.

Нарешті дівчина подала мені бажані «ракові палички» й спитала: «А яка це була мова? Польська?».

Коли я повернувся додому, до нас зайшли в гості мої пасербиці зі своїм цуценям, якого вони завели декілька місяців тому. Собаку навчили виконувати сім основних команд — звичайно, лише російською. Потім я ввімкнув телевізор, щоб послухати про те, що загрожує російськомовному населенню в Україні, якщо російську не буде оголошено державною мовою нарівні з українською — в країні, де навіть із собаками доводиться говорити по- російському. Але по телевізору йшов кліп Джорджа Майкла «Я вб ю собаку». На щастя для тварини, яку дівчата назвали «Good Puppy Brad», пістолета в мене ніколи не було.

 

Додаток В

 

Д.Фішман. Не кидайте свою мову напризволяще. К.: «К.І.С», 2009 – 196 с.

Примітки (с.184-185)

В листопаді 1905 р. Японія уклала з Кореєю так званий Договір про захист, за яким встановила над нею японський протекторат, а в серпні 1910 р. анексувала країну і та стала генерал-губернаторством Чосон - частиною Японської імперії. Перший період японського колоніяльного врядування, який тривав до березневого повстання 1919 р. історики називають «шабельним режимом» (періодом «військового врядування»). Офіційною мовою на території Кореї стала японська, корейців намагалися прискорено і насильно «японізувати».Корейська мова була вилучена з суспільної сфери вжитку, в навчальних закладах навчання вели японською мовою, нею видавали газети, журнали, книги, ділову документацію. Заборонено було розмовляти корейською в громадських місцях. Пізніше був період «культурного врядування» (або «оксамитної котячої лапи»), згодом - «інтеграції», але, в результаті, з 1910 по 1945 р. корейська мова зазнала дуже сильного тиску з боку японської. Після звільнення корейська інтелігенція виступила за найшвидше очищення мови від запозичень з японської. Як наслідок таких зусиль повсякденна японська лексика, що вкорінилася в період окупації, на сьогодні майже вся вилучена. До останнього часу було офіційно заборонено поширення в країні продукції японської масової культури (наприклад, до 1998 р. прокат японських фільмів був кримінальним злочином). Але в промисловості, будівництві, сервісному обслуговуванні тощо залишилося порівняно багато термінів, запозичених з японської мови.

Социальные комментарии Cackle
Copyright@2015 by Djerela. All Rights Reserved. RESS